А ТЕПЕР Я ПОКАЖУ ВАМ КАЗКУ

Коли сутінки почали активно переходити в темряву, рух у великому дворі, оточеному багатоповерхівками, пожвавішав: з під’їздів вибігали хлопчики й дівчатка переважно молодшого та середнього віку, приєднуючись до гурту на майданчику.

– А чим це ви в такий час тут займаєтеся? – поцікавилася сувора сусідка, котра полюбляла у всьому порядок. – Чи не пора вам уже по домівках розходитися?

– Ми, – відповідала їй дітвора, – спостерігатимемо за зоряним небом, ось тільки Тетяна Вікторівна підійде…

Мені давно вже хотілося побачити Тетяну Вікторівну РИБАЛКІНУ, котрій навіть після трьох з половиною десятків років роботи в школі не сидиться удома, котра з легкістю дарує практично всі вихідні, відпустки своїм підопічним. Недаремно вже в дорослому віці, одружуючись, вони на весіллі надають їй слово як мамі номер три.

При зустрічі, подумки підрахувавши, скільки ж героїні нашого нарису років, приємно здивувалася бадьорості, свіжості, спортивності моєї співбесідниці, вкотре стверджуючись у думці, що найкращий майстер-візажист, безумовно, природа. Важко й підрахувати, скільки часу впритул спілкується з нею учителька ЗОШ №10 Тетяна Вікторівна Рибалкіна.

Пам’ятаю, у моєму далекому шкільному минулому моя «географиня» після опитування в класі підводила риску: «Мертвечина…». Безперечно, про колишніх наставників або добре, або нічого. Тож обираю середнє – моя Марія Петрівна відверто втомлювалася від дітей,  мабуть, ще від самого закінчення інституту. А відтак сьогодні я можу сміливо сказати з цього приводу: «Як аукається, так і відгукується».

Тетяна Рибалкіна ще ученицею була такою непосидючою, рухливою, невгамовною фантазеркою, що після десятого в неї не було іншого вибору, як залишитися у рідній школі вожатою. Паралельно здобувала вищу освіту (має їх аж дві). Двадцять чотири години для походів, стіннівок, акцій, рейдів, збору вторсировини, КВК було точно замало, зате така «карусель» надзвичайно подобалася школярам. Ще в підлітковому віці лікарі заборонили Тетяні з певних причин інтенсивний рух, фізичні навантаження, а пізніше – народження дитини, та зазвичай слухняна й покладиста дівчина нехтувала цими засторогами від медиків, не бажаючи відмовлятися від того, що називає нині повноцінним життям.

Екстремальний відпочинок завжди був їй до душі. І хай батьки не лякаються цього словосполучення, бо ж для когось, непристосованого до побутових справ, чищення картоплі в польових умовах може стати «екстримом».

Колись у дитинстві тато Тетяни садовив сім’ю на мотоцикла (пізніше – в автомобіль), дорогою він, уважно розглядаючись, казав: «Цікаво, а куди ота грунтівка веде? О, гляньте, який чудовий краєвид! А чи не під’їхати нам до тієї скелі ближче?». Мама посміхалася: «От і розпочалася програма «Люби і знай свій рідний край…». Отже, зупинялися, роздивлялися місцину в захопленні…

– А наразі я поспішаю ознайомити учасників гуртка спортивного туризму, – сміється Тетяна Вікторівна, – з тим найкращим, що в дитинстві полюбила.

Утім, керівник підкреслює, що гурток – це, власне, вже сім’я, у котрій підтримують один одного, мають спільні інтереси і беззастережно визнають авторитет старшого.

Звісно, діапазон їхніх мандрівок досить значний. І щоби читач розумів, мета їх не лише полягає у спогляданні краси, унікальності краєвидів нашої Вітчизни (йдеться не тільки про подільську землю), а й у тому, що красу цю є нагальна потреба зберегти, примножити. Тому й організовуються екологічні рейди спільно з іншими ентузіастами – до лісів, каньйонів, річкових берегів і, між іншим, до печер, куди окремі «добрі» люди примудряються зносити десятки мішків із непотребом – це ж як треба не любити природу! Виходить не діти її, а пасинки, котрим байдуже, що буде завтра.

Коли Тетяна Вікторівна зі своїми вихованцями вирушає у маршрутну подорож чи до води, чи до могутніх скель, або до чудернацьких витворів природи в печерах, неодмінно обіцяє: «А тепер я покажу вам казку!». І часто-густо юні туристи-краєзнавці, до прикладу, діставшись вершини кам’яного дива, напівжартома запитують: «А можна нам залишитись на цій скелі?». Або зайшовши до печери, хвилин зо п’ять-десять, зачаровані, просто мовчать, ніби закарбовуючи в пам’яті фантастичні враження. Ніколи не забудуться і сплави, й ночівлі в наметах, і смачна дністровська уха, й різнокольорові схили Карпат чи засніжене диво гірських хребтів.

– Як ми заздримо, – якось зізнавалися кияни в Бакоті, – що ви живете в такій дивовижній місцині.

І де б не були наші туристи, їм не слабо за 15 хвилин, скажімо, зібрати 40 мішків сміття або за літо в свої одинадцять-дванадцять опанувати норматив «Турист України». І хай знають їхні ровесники, котрі надають перевагу «диванному» способу життя із айфоном, що це вкрай круто, коли ти не ниєш, долаючи десятки кілометрів, умієш за декілька хвилин начистити з піввідра картоплі, плаваєш не гірше за карасика, можеш на спеціальній мотузці підкорити майже вертикальну скелю, допомогти молодшому товаришу за лічені секунди надягнути спорядження, на власні очі побачити, як ведуться археологічні розкопки, просидіти півночі біля багаття або ж улаштувати дискотеку в лісі. При тому залишаючи після себе ідеально чисте місце. До слова, в кабінеті Тетяни Вікторівни (і всі це знають) висить спеціальна торба, в котру учні скидають усе непотрібне (з паперового начиння).

Гурток Тетяни Вікторівни – це і школа здоров’я (сонце, вітер і вода, а ще й свіже повітря, активна робота всіх м’язів лікують без хімії), школа універсальних знань (історія, природничі науки, археологія, орнітологія, нумізматика та ще безліч цікавого) і школа виживання. Завдяки останній, до слова, із украй важких ситуацій виходили колишні учасники експедицій, а нині – військові: один з них вивів з Іловайського котла два десятки бійців, інший уже на другому етапі війни скористався знаннями скелелазіння, щоби виконати термінове завдання… От що то гарт, отриманий у свій час у туристичному спорті! Взагалі до нього «прикипають» на все життя. Тетяна Вікторівна розповідає, як її подруга, з якою разом пройшли незвіданими стежками не одну тисячу кілометрів, нещодавно, приїхавши з фронту на один тиждень, бо має неповнолітнього сина, з величезним задоволенням й азартом лазила з дітьми по скелях, бо не уявляла по-іншому відпочинок. Син Тетяни Рибалкіної, власне, теж зростав у мандрах.

– Тетяно Вікторівно, можливо, питання й банальне, та все ж навіщо Вам оцей клопіт, відповідальність за десятки дітей, оці неймовірні навантаження як фізичного плану, так і психологічного характеру?

– Так я ж учитель. А тому мені хочеться, щоб дитячі очі світилися!

– Але ж це за десятки кілометрів від домівок – не страшно?

– Якщо все відбувається за правилами почасти й жорсткими, то все буде добре. Дисципліна – в першу чергу. Зрозуміло, що це перебільшення, але якби я сказала своїм підопічним, щоб вони зупинилися і чекали наступної моєї команди, вони б і місяць не наважувалися зрушити з місця.

– Чого багатьом доцям і синочкам не вистачає у родинах…

– Дійсно. На жаль, не всі батьки розуміють, що мало дітей нагодувати, модно зодягти чи придбати для чада найновішу модель смартфона – у них, у дітей, треба вкладатися, щоби виростити здоровими в найширшому сенсі й гідними громадянами своєї держави, успішними людьми, готовими долати негаразди та різного роду перешкоди.

Втім, не кожний з дорослого оточення розуміє Тетяну Вікторівну – дехто вважає її дивачкою, мовляв, навіщо обтяжувати себе, коли можна обмежитися уроками географії за розкладом. Але в неї своє бачення, власна житейська філософія щодо її призначення. А потім, є ще така штука, як залежність. Хтось уже в ліжку хапає до рук телефон, хтось любить посидіти в кафе, хтось у пошуках бренду проводить час у секонд-хендах, а дехто сідає на дієту чи з маніакальною упертістю зганяє вагу в тренажерних залах, – кожному своє.

Забери сьогодні в Тетяни Рибалкіної її захоплення – вона не бачитиме сенсу в подальшому існуванні. Як на мене, отакої б залежності нашому соціуму, що надало йому, впевнена, набагато яскравіших фарб і гармонії.

Нинішнє юне покоління важко чимось здивувати. Тетяні Рибалкіній це вдається. Саме за це їй щиро дякують і вихованці, й їхні батьки, бо ж насправді вберегла багатьох підопічних від проблем, прищеплюючи їм прекрасну залежність від див матінки-природи, цілительниці та розрадниці.

– Тетяно Вікторівно, а якби ви були міністром освіти, то…

– Я би дала школам фінансову автономію, ми б змогли розпорядитись коштами по-розумному. Інколи, зсунувши три столи докупи, називають клас новою українською школою. В реальності у мене в кабінеті, до прикладу, висить карта 1960 року випуску. Погодьтеся, без солідної матеріальної бази важко працювати в світлі сучасних вимог. Але робимо все можливе.

Десь приблизно о дев’ятій вечора в її квартирі лунає дзвінок.

– Тетяно Вікторівно, це Павлик. Чув, що у Вас завтра тренування. Можна мені прийти?

– Але ж, Павлику, вони проводитимуться з молодшою групою…

– А я просто прийду. Можна?

– Гаразд.

За пару хвилин новий дзвінок.

– Тетяно Вікторівно, це Даша. Можна мені завтра на тренування?

– Але ж, Дашо, тренуватимемось з наймолодшими.

– А я просто так прийду. Можна?

– Можна.

За декілька хвилин телефонує Дениско, за ним Толик, потім Аня…

І всі хочуть просто прийти, хоча займатимуться не з їхньою віковою категорією. Що ж, усім дозволено бути присутніми.

Тетяна Вікторівна береться за відкладені справи, та знову – дзвінок.

Павлик: «Тетяно Вікторівно, на добраніч!».

– І тобі, Павлику, солодких снів…

Далі лунають дзвінки від Дениска, Даші, Ані з побажаннями доброї ночі.

Ні, Тетяна Вікторівна не розповідала мені про ці дзвінки, я почула це від інших людей, остаточно впевнившись у тому, що прекрасна залежність шириться, охоплюючи, на щастя, тих, кого ще донедавна важко було чимось здивувати.

Здається, Тетяна Вікторівна Рибалкіна не є «Відмінником освіти України», та своє вчительське призначення із виховання особистості виконує на «відмінно» поза сумнівом.

Лариса МАСЛОВА.