ПОДАРУНОК ДО ЮВІЛЕЮ

– Пашко, ти мене ріжеш без ножа! – запротестувала Олеся, коли той зателефонував, що везе їй трьох хвостиків на перетримку.

– Зрозумій, нема кому прилаштувати, – пояснював, вивантажуючи з бусика переноску з гостями. – Черепашко – в лікарні, у Захарівни їх уже вісім, Бойки повезли до обласної ветеринарки Білку з гангреною, хоч на вулицю викидай цю трійцю…

Кошенята перелякано тулилися один до одного. «Ось тобі, – Павло заніс на веранду пакети з сухим кормом, – день-два, а там розберемося…».

– А це нічого, – мало не плачучи Олеся автоматично звільняла куток для прибулих, – що я завтра заміж виходжу, і на мене жених чекатиме в чернівецькому РАГСі?

– Бувай, – Пашка вже простував до авто, – якось воно розсмокчеться, Олесько! Не вперше ж…

– За що мені таке? – набирала в розпачі номер Кирила. – Це вже двічі ми з Кирилом відміняємо розпис…

Чоловік не здивувався пізньому дзвінку. Леська, вона взагалі схильна до екстриму, та, почувши, що в неї знову непередбачувані обставини, відчув навіть якесь полегшення. Ці Лесьчині «штучки» порядком набридли йому: «Кажеш, що завтра не зможеш приїхати. Що ж, урешті, й такому як я, може терпець увірватися… Роби, як знаєш, але вже без мене!».

На кафедрі щиро зраділи її поверненню. «Ну, значить, так має бути. В житті нема випадковостей», – втішали.

За три місяці Олеся просто на вулиці познайомилася з Асланом. Чорноокий красень запитував у неї, як йому пройти до фінансового управління. Говорив із сильним акцентом, утім, примудрився за пару хвилин виголосити декілька компліментів, запропонувавши підвезти дівчину до роботи. Потім, десь за тиждень, нібито випадково зустрів її в університетському вестибюлі, запросив у кафе, звідти пішли до скверика біля фонтану. Про себе Аслан майже не розповідав – родом з Туреччини, тут займається будівництвом. Зате Олеся знайшла в його особі чудового слухача, котрий з непідробним інтересом сприймав її захоплені оповіді про підопічних чотирилапих, смішні й невеселі історії з життя-буття безпритульних тваринок.

– А можна мені чимось допомогти вашій громадській організації? – Аслан промовив це так зацікавлено й безпосередньо, що Лесю понесло… Звісно, їм, до прикладу, потрібно те і те, а охочих подбати про притулок не так уже й багато, от якби й насправді…

За місяць Аслан оселився у Лесі. Несподіваний гавкіт серед ночі чи півдюжини кошенят, що постійно плуталися під ногами, здавалося, аж ніяк не дратували його. Приходив зазвичай пізно, обурюючись перешкодами, котрі на рівному місці примудрялися створювати чинуші. Раненько поспішав на об’єкт, який ось-ось мали здавати.

На початку літа запропонував Олесі на декілька днів поїхати до його родини, мав серйозні наміри познайомити її з нею.

– Упевнений, – він показав замовлені на літак квитки, – що ні тобі, ні мені вікенд не зашкодить.

Леся і зраділа цьому, й водночас засмутилася. На кого ж залишить своє неспокійне «господарство»?

– Виходить, – образився Аслан, – це найважливіше для тебе? А як же я, та й взагалі пора б уже й про сім’ю подумати…

Другого дня додому він не повернувся. Олеся спочатку захвилювалася, чи не сталося чого, бува, та абонент увесь час знаходився поза зоною.

– Значить, Лесько, це не твоє, – втішали на кафедрі, – тримайся, подруго, найкраще попереду.

Наприкінці місяця мама з братом пообіцяли (хоча шлях не ближній – 500 з лишнім кілометрів) приїхати на Лесин ювілей.

І хоча похмурий вечір навівав сум, заходилася замішувати тісто на яблучний пиріг – братик обожнював його. За думками не одразу почула дзвінок. Наспіх обтрушуючи з рук муку, підняла слухавку.

– Як це у вас кажуть: «Неочікувано-негадано», – засміявся Аслан. – Тут, Лесю, така справа – біля магазину кошеня сидить, змокло геть, тож хотів запитати, може, його привезти до нас? Жаль істотку, труситься, замерзло бідолашне…

– Авжеж, Аслане, – посміхнулася у відповідь. – У нас ще кажуть, що хороший хазяїн у негоду собаку з хати не вижене. Звісно, неси його в машину…

– А він уже там, – бадьоро відрапортував чоловік, – тож скоро будемо…

Лариса МАСЛОВА.