Переможець

Тепер уже, на відстані років, зрозуміло, що та вчителька з далекого сибірського села, котра в середині 30-х років загадала учням вивчити «Заповіт» Шевченка мовою оригіналу, була особистістю непересічною. Звичайно ж, відмінник Олександр Носов, як завжди, упорався з цим швидко. Тоді хлопець і не міг передбачити, що мине не так уже й багато часу, і йому доведеться пройти сотні кілометрів широкими вкраїнськими степами, форсувати на шляху до Перемоги Дніпро «ревучий» та відшукати свою половинку, яка була родом із самої козацької колиски – запорізького краю.

Тринадцятий

І якби раптом Сашкові запропонували вивчати фізику чи хімію, скажімо, китайською, не вагаючись погодився б, настільки сильною була його жага до знань. Недарма був загальним улюбленцем у школі, бо ж кидався допомагати долати науку кожному, хто потребував цього.

В родині, де зростало чотирнадцять дітей, був тринадцятим, утім, «мазунчиком» його ніхто не міг би назвати: дорослі турботи взяв на свої плечі дуже рано – батько помер, коли Олександру ледь виповнилося дванадцять. Одна пара чобіт чи валянків на все сімейство, нелегка повсякденна селянська праця не лякали підлітка. Отож, устигав усюди – в навчанні, відстрілі дичини до столу, в громадських справах, де був, як нині висловлюються, лідером. І дарма, що сестри його були неписьменними чи малограмотними, Олександр мріяв про вкрай потрібну суспільству й цікаву професію, для чого мав усі підстави. Якби не той червневий ранок 1941-го, коли його збудила мама: «Шурко, вставай! Війна почалася!».

Як жваво обговорювалася ця новина місцевими хлопчаками: «Та ми цього ворога на раз-два розіб’ємо! Чи нам його боятися?!».

А тим часом до Балману приходили одна за другою лихі звістки. У сім’ї Носових загинули два брати, жоден зять (а було вісім сестер) не повернувся з поля бою, на руках у вдів залишалося по троє-четверо дітей.

«Як візьмуть на фронт, — планував Олександр, — льотчиком стану…». А поки що 16-літній юнак працював старшим вожатим, рахівником у колгоспі, навіть виконував обов’язки голови – чоловіків у селі практично не було, коней також, запрягали корову чи бика… Людину сторонню могла б здивувати та обставина, що в місцині, куди не докотилася війна, на обійстях стирчали лише димарі від печей. Пояснювалося усе просто: дрова заготовляти не було кому, і щоб не замерзнути взимку, розбирали дерев’яні зруби на паливо, заселяючись по три-чотири родини в одне житло.

У кінці 42-го Олександру Носову принесли повістку. І коли, проводжаючи, важкохвора матір Надія Єгорівна хотіла повісити на шию 17-літньому сину хрестик, той гордо відмовився, мовляв, що це за забобони…

Це була їхня остання зустріч: невдовзі згорьована мама померла, серце не витримало навантажень.

«А ми з тобою… із піхоти…»

Ну, як не згадати добрим словом того командира взводу з Віленського піхотного училища, який так ганяв неповнолітніх курсантів, аби служба медом не здавалася? У сорокаградусний мороз ставилося завдання вирити окопи в задубілому грунті: «Не менше шістдесяти сантиметрів глибини, інакше обід скасовується!». Для молодих організмів, які саме росли, стимул залізобетонний. Але як потім хлопцям знадобилися ці уроки, бо вже за шість місяців новоспечені солдати вирушають в саме пекло – на Курську дугу, яку ще називали Вогняною.

Не меншим випробовуванням була й фінішна пряма – звільнення Лівобережної України.

…На плечах кулеметника Носова та його товариша – 70-кілограмовий «Максим» і треба перейти Дніпро вбрід, щоб закріпитися на крутому скелястому березі. Хвилі сягають маківки – захлинутися недовго. Та є наказ. Не виконати його не можна. Пригадується Твардовський: «…кому – память, кому – слава, кому – темная вода…». Якоїсь миті щось сильно вдарило по голові – одразу й не розбереш у вибухах і спалахах. У воронці від бомби сестричка перев’язує поранених. Знімає з Олександра скатану шинель, усміхається: «Щасливчик…». У шинелі застрягло декілька осколків…

Чого найбільше хотілося у дні жорстокого протистояння? Звільнити Батьківщину від загарбників? Так. А ще – виспатися. Бувало, в довгому поході солдат вчепиться рукою за повозку, на якій тягнуть гармати, і на ходу дрімає…

…Темної ночі, коли м’які сніжинки так лірично встеляють землю, група розвідників (а серед них і рядовий Носов) потрапляє під шквальний обстріл противника. П’ятнадцять осколків влучило в Олександра. З обпеченим обличчям незрячого 18-літнього бійця разом з іншими майже три тижні доправляють до шпиталю в Ташкенті, де немає жодного вільного місця, тож ешелон прямує далі – до Киргизії…

Близько п’яти місяців знадобилося Олександру, щоб почути на медичній комісії: «Придатний до військової служби». А він і готовий до неї – цього разу в якості курсанта ІІ Тамбовського кавалерійського училища, де колись навчався Михайло Лермонтов…

…Ще не раз у свідомості Олександра оживатиме фраза, почута в дитинстві від мами: «Помиратимеш – Бог візьме твою душу на небо»… Та, певне, комусь (а може, й самому Всевишньому) знадобилась його душа тут, на землі…

І словом, і ділом

Хвилювання нареченої помічають вже й галасливі гості, на весільному столі стигнуть святкові страви, а подружки тихо заспокоюють: «Буває… А може, й передумав…». Але нарешті з’являється Він – наречений, принц, звісно, на коні. Щоправда, не на білому, але заступник командира ескадрону 15 кавалерійського полку 6 кавалерійської дивізії Олександр Носов надзвичайно пишався своїм другом, адже до армії відбирали елітних тварин орловської чи арабської породи, на яких Олександр, попри серйозне поранення ноги, відскакав десять післявоєнних років. А щодо запізнення на шлюбну церемонію, то воно було першим і не останнім іспитом для молодої дружини. Вона стійко переносила незручності кочового життя сім’ї військового, намагаючись створити і домашній затишок, і можливості для кар’єрного росту чоловіка.

Донька полковника Носова – Ірина Олександрівна — згадує: «Ми, діти, часто чули: «Тихіше, тато читає, тато відчергував ніч, тато готується до сесії…». А Олександр Носов дійсно ніколи не полишав навчання – ні в Алма-Аті, ні в Смоленську, ні в Німеччині, ні в Закарпатті…

Завантаженість не заважала відвідувати вечірню школу, хоча мав за плечима два військових училища, бо атестат потрібний був для вступу до Військово-політичної академії, а згодом і сам став учителем для сотень майбутніх військових, викладаючи в кам’янецьких вишах – Вищому командному військово-інженерному училищі та педінституті.

«Ми з братом (а син Олександра Носова – полковник-авіатор), — ділиться Ірина Носова, — виросли на розповідях батька про війну».

Олександр Костянтинович – людина і слова, і діла. Душа компанії, він завжди серед людей і все, чим займається, теж для людей. В період розбудови військового училища за родом діяльності мав закликати курсантів трудитися на суботниках, тож він, як і перший начальник училища Єрмаков, разом з вихованцями переносив будматеріали, розчищав площі.

Або ж можна на правах вихователя молоді спонукати юнаків до здорового способу життя, але найдієвіше, мабуть, узяти й самому цієї ж хвилини кинути палити. Так зробив Олександр Носов.

Можна багато говорити про патріотизм, справедливість, а можна просто власним прикладом кликати за собою. За таким принципом живе Олександр Костянтинович, бо він із когорти небайдужих і мужніх. Одним словом, переможець!

Лариса МАСЛОВА.

P.S.Днями, коли «скидала» з диска фото героя цього нарису, мій знайомий, побачивши знімок на моніторі, вигукнув: «Та це ж Носов!».

– Так. А Ви його знаєте?

– А хто ж його не знає в нашому місті?