ЛАЗАР ВОРОНЮК – УЧАСНИК ЛИСТОПАДОВОГО РЕЙДУ АРМІЇ УНР (За матеріалами фондів Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника)
У ці дні в Україні проходять заходи із вшанування пам’яті учасників Листопадового рейду, або Другого зимового походу Армії Української Народної Республіки, який відбувався в жовтні-листопаді 1921 р. В операції взяли участь добровольці з інтернованих в Польщі вояків Армії УНР, яких об’єднали в Українську Повстанську Армію, яка мала підняти антибільшовицьке повстання на теренах України. Загальне командування Повстанською Армією здійснював генерал Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн. Похід здійснювався трьома групами: «Бесарабською» з територій, підконтрольних Румунії, та «Подільською» і «Волинською» групами з територій України, підконтрольних Польщі. Назви цих груп виводилися з назв теренів, на яких вони формувалися і з яких вони проривалися на територію України.
У процесі дослідження музейними співробітниками таких непростих тем, доводиться натрапляти на долі людей тієї епохи. Особистостей, що свідомо чи волею випадку опинились у вирі національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Але саме долі таких, на перший погляд, пересічних людей становлять фрагменти цілісної фрески тієї складної епохи. З одним із них хотілося б познайомити небайдужих до історії рідного краю. А йдеться про уродженця с. Велика Слобідка (Велика Мукша) Лазаря Павловича Воронюка. Основу дослідження становлять матеріали, передані онукою Лазаря Павловича, Тамарою Дмитрівною Ільницькою, які зберігаються у фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.
Народився Лазар Воронюк у багатодітній селянській сім’ї 10 липня 1895 р. у с. Велика Мукша Кам’янецького повіту Подільської губернії. Окрім нього, в родині ще було три сестри і брат. З великою вірогідністю можна стверджувати, що в цьому селі минули його дитячі та юнацькі роки. У 1910 р. він закінчив у с.Чорнокозинцях Кам’янецького повіту двокласну церковно-приходську школу. В подальшому вступив і навчався в Кам’янець-Подільській єпархіально-псаломницькій школі, яку закінчив 24 травня 1915 р. Після її закінчення, юнака направили працювати в с. Соломірці Літинського повіту на посаду учителя-псаломника. У цей період свого життя Лазар Воронюк 13 листопада 1915 р. одружився на односельчанці Махальській Тамарі Себастьянівні (на фото), батько якої, Махальський Себастьян, походив з м. Підгалиць (Польща) і мав агротехнічну освіту, оскільки його, за родинними переказами, на роботу в с. Велика Мукша запросила землевласниця Палагея Ласневич, у власності якої було 269 десятин землі.
Демократичні зміни, що відбулися в державному і суспільно-політичному житті Росії після Лютневої революції 1917 р., охопили й освітню сферу. Українська Центральна Рада взяла курс на українізацію та розвиток шкільної освіти. На Поділлі, як і в інших українських губерніях, відкривалися курси української мови. Лазар Воронюк закінчив такі українські учительські курси у повітовому місті Літин, а 21 березня 1918 р. склав іспит на звання учителя повітової школи.
Влітку 1920 р. переїздить до свого рідного села Велика Мукша і з 1 вересня починає працювати на посаді учителя початкових класів. У цей час продовжував вдосконалювати свої професійні навички. Так, 8 лютого 1921 р. він закінчив українські курси з дошкільного виховання в Кам’янці-Подільському. Проте продовжити свою роботу на педагогічній ниві йому перешкодили політичні зміни, які сталися на Поділлі у листопаді, коли під натиском переважаючих сил більшовицької Червоної Армії Директорія та Армія УНР змушені були відступити за р.Збруч на територію підконтрольну Польщі. Більшовицька влада з підозрою дивилась на будь-які прояви інакомислення та вільнодумства. Репресивний апарат ЧК працював на виявлення та ліквідацію як явних, так і потенційних ворогів радянської влади. Під підозру потрапив і Лазар Воронюк. За спогадами його дружини Тамари, восени 1921 р., Лазаря заарештували, однак незабаром його звільнили. Правда, якось один добрий знайомий, котрий зустрів його в Кам’янці-Подільському на базарі, попередив, що його хочуть повторно заарештувати. Тому на родинній нараді було прийнято рішення, щоб зайвий раз не спокушати долю, Лазар Воронюк має перечекати ці лихі часи у двоюрідної сестри своєї дружини в родині Роковських, які проживали за р. Збруч на Тернопільщині, біля м. Чортків в с. Білобожниця. Він так і вчинив, і 11 жовтня 1921 р. перейшов радянсько-польський кордон.
Саме в цей час у цьому районі Тернопільщини формується Відділ окремого призначення під командуванням підполковника Михайла Палія-Сидорянського, який був складовою частиною Української Повстанської Армії на чолі з Ю.Тютюнником. Вона ставила собі за мету підняти загальноукраїнське антибільшовицьке повстання. До цього підрозділу приєднався і Лазар Воронюк. Незважаючи на незадовільне забезпечення зброєю та військовою амуніцією, Відділ окремого призначення у визначений час, 25 жовтня 1921 р., проривається на терени України і незабаром розпочинає бойову акцію. Цій групі усміхається доля, разом з нею помандрувало воєнне щастя. Вже після перших боїв відділ здобуває коней і зброю. Підполковник Палій проходить Проскурівський та Летичівський повіти в успішних боях. Під навалою переважаючих сил ворога прямує на північний схід під прикриттям Любарських лісів – у Житомирський та Коростенський повіти, повертає на південний схід на м. Малин та с. Бородянку під Києвом. 17 листопада «Подільська група» сягає сіл Гута Котюжинська, Вахівка. Фатально не з’єднавшись, як це передбачалось, з Головною армійською групою, Відділ окремого призначення звертає на схід від Радомишля, на південь від Коростишева та Житомира, крізь Любарський та Заславський повіти просто на захід до польського кордону, який перейшли між м.Островом і Мілятином. Як згадує учасник походу: «Більшість козаків, і то найстарші, плакали, як діти… Деякі козаки в розпачі потрощили свої гвинтівки на дрібні шматочки». В той час вони здали 198 гвинтівок, 41 верхового і 12 запряжених коней, 6 возів і тачанок, 5 кулеметів «максим» й близько 10 тис. набоїв».
Після повернення з походу було зрозумілим, яка доля чекала на Лазаря Воронюка, якби він повернувся до своєї сім’ї. І він приймає рішення вступити до Армії УНР і разом з іншими учасниками походу потрапляє до табору інтернованих у м. Каліш. Як свідчить запис у його «Службовому реєстрі», його було зараховано до 20 куреня 3-ї Залізної Стрілецької дивізії. У листопаді 1921 р. вступає на Українські Православні Пасторські курси, які були відкриті з метою поповнення кадрів військового духовенства, опираючись на рішення Міністра віросповідання УНР Івана Огієнка і за згодою православного Митрополита в Варшаві Георгія, а також за допомогою Начального капелана Війська Польського для православних полків Василя Матриша. Їх керівником був головний капелан Армії УНР, митрофорний протоієрей Павло Пащевський, а опікуном – генерал Олександр Загродський. Про успішне їхнє закінчення свідчить той факт, що з 14 дисциплін, одинадцять було складено на «5», а три – на «4». Згідно з рішенням екзаменаційної комісії Лазар Воронюк мав «право бути призначеним на посаду священика однієї з частин Української Армії». Ще під час навчання на курсах 19 лютого 1922 р. Лазар Воронюк був представлений Протопресвітером Українських військ і висвячений митрополитом Варшавським Юрієм у сан диякона до Калішської табірної церкви Св. Покрови, яка була поставлена у 1921 р. після конфлікту з місцевою каліською російською громадою, яка протестувала проти вживання капеланами Армії УНР української мови під час відправи літургії.
У цей час, а саме 18 травня 1922 р., на Поділлі у рідному селі дружина Тамара народила дочку, яку назвали Галиною. А сам Лазар Воронюк продовжував свою службу в сані священика в інших військових частинах Армії УНР. Так, 3 липня 1922 р., протопресвітером Українських військ його було призначено дивізійним священиком 5-ї Херсонської стрілецької дивізії. 6 лютого 1923 р. наказом управління протопресвітера Українських військ призначений до 4-ї Київської стрілецької дивізії для тимчасового виконання релігійних треб. 5 серпня 1923 р. його призначено настоятелем табірної церкви у Щипіорно і в.о. священика 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. За зразкове ставлення до своїх обов’язків 25 серпня 1923 р. був нагороджений набедреником.
Після відставки Юзефа Пілсудського 1923 р. і через фінансові проблеми, пов’язані з утриманням таборів, а також постійні протести СРСР проти існування в Польщі таборів, в яких перебували його політичні супротивники, Польський уряд 1 серпня 1924 р. прийняв рішення про ліквідацію таборів українських вояків. Інтерновані отримали невелику грошову допомогу і відтоді змушені були самі турбуватися своєю долею та долею родин, створених у той час. Лазар Воронюк також розділив гірку долю своїх бойових побратимів. Про його намір не повертатися до радянської України свідчить «Посвідчення», в якому трьома мовами (українською, польською та французькою) зазначається, що «Лазар Воронюк знаходився… в частинах Армії Української Народної Республіки й брав участь у боротьбі проти большовицьких армій, що робить неможливим його поворот у даний момент на Україну».
Про подальше життя Лазаря Воронюка на чужині мало інформації. Ми можемо припустити, що після ліквідації таборів його було переведено на Волинь, а саме в с. Хворостів, де він був парафіяльним священиком. Про це свідчать фотографії. На одній з них, датованій 13 березня 1929 р., серед людей ми бачимо і Лазаря Воронюка. На звороті напис: «На пам’ять відкриття кооператива в с. Хворостові на Володимирщині. Перша управа кооператива «Самодопомога». На іншому фото зображено Лазаря Воронюка на сходах церкви зі своїми парафіянами після завершення богослужіння. На наступному фото Лазар Воронюк з сільськими дітьми.
З фотографій ми можемо судити, що він підтримував контакти зі своїм шурином Махальським Станіславом, який під час революційних подій в Україні виїхав до Польщі. У Лодзькому воєводстві, у с. Скомін, він купив землю, на якій заснував фільваркове господарство, яке спеціалізувалось на насінництві.
Не забув Лазар Воронюк і про свою сім’ю, яка залишилась у радянській Україні. Як згадувала його дочка Галя, під час голодомору 1932-1933 рр. вони разом з матір’ю отримували грошову допомогу від батька з Польщі. Мати обмінювала іноземну валюту (долари) і в «торсінгах» купувала все необхідне, і вона «їла таке, що потім ніколи не їла», а саме – «фіги і різні солодощі». Проте ця допомога не залишалась поза увагою радянських каральних органів. Його дружину заарештували, і перебувала вона під слідством близько 9 місяців.
У вересні 1935 р. Лазаря Воронюка переводять на посаду настоятеля парафії у с. Подебрадах Луцького повіту. Восени 1938 р. призначають на посаду адміністратора парафії в Українській Станиці в Каліші. Саму Українську Станицю було організовано польським урядом під час ліквідації табору вояків Армії УНР. Вона призначалась для людей похилого віку, інвалідів, хворих вищого українського проводу, в ній мешкало 700-850 осіб, які могли там перебувати і користуватися допомогою польської сторони. Також у Каліші в листопаді 1938 р. його було призначено до початкової школи для «навчання православної релігії».
З вибухом Другої світової війни Лазар Воронюк залишався в Українській Станиці. Чи були спроби об’єднати сім’ю, достеменно невідомо. Але, як згадує онука Ільницька Тамара, на початку 1944 р. Тамара Воронюк разом із донькою Галиною намагались воз’єднати родину, для цього вирушили до Польщі. Однак через військові дії зупинились у Тернопільській області у с. Городок, де винаймали квартиру.
У листопаді 1944 р. погіршилось здоров’я Лазаря Воронюка. Судячи з листів, які він писав Станіславу Махальському, лікарі встановлюють діагноз – жовтяниця. Усі спроби лікарів вилікувати хворого медикаментозним способом були невдалі, тому було призначено операцію «у вівторок, 19 грудня». Однак операція не була вдалою, і 24 грудня Лазар Воронюк помер. Похований він на «православному цвинтарі в м. Каліш по вул. Жолнєрскєй, 24». Повідомлення про смерть чоловіка і батька Тамара і Галина Воронюки отримали від Станіслава Махальського лише у липні 1945 р. У листі він повідомив про смерть Лазаря Воронюка і написав: «…Якщо можна було б приїхати, то приїжджайте, для тебе дещо залишилось в мене». А залишились особисті речі та документи Лазаря Воронюка, які з часом потрапили до його сім’ї.
Отже, через дослідження життєвого шляху Лазаря Павловича Воронюка ми можемо простежити нелегку долю подолян у першій половині ХХ ст. Проте, незважаючи на різні випробування, Лазар Воронюк залишився вірним моральним ідеалам українського народу.
Руслан ЙОЛТУХОВСЬКИЙ, науковий співробітник Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.
Автор:
admin
