НЕБО ПЛАКАЛО ДОЩЕМ (СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ КОХАНОЇ ДРУЖИНИ)
Небо плакало дощем. З самого ранку. Чи з ночі? Здавалося, велетенська парасоля не по-весняному важкого, холодного і якогось на диво непривітного, тривожно-сонячного неба ніколи не припинить поливати принишклу, стишену чималу територію, на якій густо розмістилися декілька десятків (якщо не сотень) тисяч могил тих, хто в різні часи з неспокійних, суєтних буднів життєвих переселилися сюди, щоби зустрітися тут назавше, юрба схвильованих, згорьованих людей, які прийшли сюди, щоби віддати останню шану, провести у вічність ще одного майбутнього мешканця цього прихистку покійних душ…
Дощ лив, немов із відра. Рясний, холодний. «Не бажає Любка залишити цей світ», – промовила стиха молода ще жінка у синій куртці з оленями на грудях. І тут же додала: «То не дощ, то її сльози, її рідних…».
Він стояв біля її труни, над свіжовикопаною ямою, куди ось-ось опустять її. Опустять? Як це? Виходить її уже ніколи не буде на цій такій незатишній, але водночас такій прекрасній Землі? Хіба може таке статися? Навіщо, задля чого? Це ж несправедливо, неправильно! Вона так хотіла жити. Для сім’ї, для людей. Творити Добро. Вона любила людей, була веселою, життєрадісною. До останньої днини. Фатальної, страшної. Вірила: все буде гаразд, вона обов’язково вийде з лікарні здоровою і ще житиме, житиме. Радітиме сонячним ранкам, співу солов’їному серед зелених пралісів понад тихим плесом Дністровим. Ні, не так сталося, як сподівалося. Зовсім не так. Всевишній, навіщо забрав її, одібрав найдорожче?
Він стояв біля її – страшно подумати! – труни пригнічений горем, сам на себе не схожий, у напівшоковому стані. Його з обох боків підтримували друзі, колеги. «Тримайтеся, – говорили. – Нічого не вдієш, таке життя. Треба узяти себе в руки. Ти зможеш. У тебе діти…».
І раптом – як спалах блискавиці – спогад. Наче вчора те було – їхня перша зустріч. До їхнього райцентру приїхали артисти з Києва чи Одеси. Йому, молодому журналісту, належало написати про те, як зустрічають майстрів мистецтва трудівники села. Він поїхав у це село, де під час концерту в тамтешньому Будинку культури, або простіше сказати, у не надто респектабельному сільському клубі, побачив її – зеленооку красуню, яка буквально вразила його своєю вродою. Він і раніше бачив гарних дівчат, але ця була особлива… Дівчина глибоко запала йому в душу і серце. Він не знаходив собі місця, телефонував без кінця у контору колгоспу, прохав покликати зеленооку… Невзабарі вони одружилися. У них народився син Олежка. Той, що онде поруч з ним. На кладовищі й не в змозі стримати сліз. Він так любив свою матінку, так любив. Боже, навіщо ти забрав її, осиротив їх з батьком?.. А онук Сашко? Він також тут, біля неї, її могили. Ридає…
…А дощ ллє і ллє, мов з відра. Важкі сиві хмари низько пливуть над землею, над кладовищем, над юрбою пригнічених, утомлених горем, безмірною втратою людей.
Він до болю, до різі пекучої в очах вдивляється у рідні риси дорогого образу. Намагається зберегти, запам’ятати на весь останок життя, що залишилося. По згорьованому обличчю котяться сльози. Він плакав, може, вперше за багато років.
І знову – спогади. Пронизують наскрізь серце, мозок, геть усе єство. Боляче, як боляче. Ось вони, удвох, на великій будові. Помешкання – його робоче місце, а за шторою із простирадла – похідне, солдатське ліжко, дерев’яний столик, а на ньому – друкарська машинка «Україна», бляшаний чайник, дві тарілочки, кілька порожніх пляшок
з-під кефіру. Згодом «розжилися» на електроплитку, ще дещо. Що й казати, жилося їм нелегко. Але вона не нарікала, не скаржилася, підтримувала чоловіка як могла… Відтак були підвищення по роботі, численні переїзди. Побутові труднощі, інші проблеми, без яких не буває у житті. І скрізь, в усьому – вона поруч, плече в плече. А тепер – що? Як без неї?
Священнослужитель говорить останні слова молитви «За упокій раби божої», настає остання хвилина прощання. Але він не бачить, не чує цього. Він опускається навколішки, припадає чолом до блідого, холодного обличчя. До її дорогого, незабутнього обличчя. «Прощавай, Любове! Прощавай назавжди…».
…А дощ лив і лив. Немовби прорвалося небо і ніщо не в спромозі зупинити цей нескінченний водяний потік. Небо також плакало. Було холодно і сиро. І на диво незатишно. Люди, мерзлякувато щулячись од холодної дощовиці, покидали кладовище. Хто на автівках, хто на замовленому в комунтрансі спеціальному автобусі. У кожного в душі – смуток і печаль. А хіба могло бути інакше? А так хотілося, бажалося так сонця, тепла. І хоч дещицю, бодай краплинку світлої радості, щастя. Для себе, для усіх нині сущих.
…А дощ все лив і лив…
Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ.
Автор:
admin
