МІРА ЩАСТЯ

У квітнику палахкотять квіти. Яких тут тільки нема! Дівча проходить ще вогкою від роси стежкою повз рівнесенькі, ніби під лінійку, грядки. Дідусь Яків був неабияким господарем, так палко закоханим у землю, що ніяким колгоспом неможливо було його зіпсувати. Ступаючи духмяною травичкою пасіки, що аж гула від заклопотаного дружнього руху крилатих трудівниць, Зоя задивилася на вранішнє небо – синє-синє. Без жодної хмаринки… Попереду було ціле життя.

Сімейний альбом Зої Петрівни ФТЕМОВОЇ, знаної у місті та в районі фінансистки, депутата чотирьох скликань, нагородженої знаком «Почесний працівник Державного казначейства України», відзнакою міського голови «За заслуги перед громадою» та безліччю почесних грамот (їх героїня нашого нарису не береться підраховувати), зберігає не лише найщасливіші миті її долі, а й (як і в багатьох представників старшого покоління) гіркі спомини.

Зокрема й про те, як страшна війна осиротила її. Зої не було ще й двох місяців, як застава, де служив її батько, здригнулася від авіабомб – лихого передвісника кривавого наступу ворога.

Старший лейтенант прикордонних військ Петро Якушев у перші ж години атак зробив усе можливе й неможливе, аби дружина з двома дітками могла б терміново виїхати подалі від небезпеки.

Той багатостраждальний шлях за тисячі кілометрів у глиб тилу пройшли не всі. А коли нарешті Любов Яківна із немовлям на руках і п’ятирічною дівчинкою дісталася невеликого селища в Свердловській області, з’ясувалося, що там, власне, ніхто їх і не чекав. Дідуся Семена Івановича Якушева (свекра мами Люби), воєнпреда на заводі, ще 1937 було репресовано, а невдовзі й розстріляно (про що Зоя Петрівна дізналася лише в 1962-му з довідки про реабілітацію). Отож, чужій (вона була другою дружиною діда Семена) та незнайомій жінці евакуйовані зовсім не були потрібні. Зоїна мама всіма силами намагалася якось прилаштуватися – поїхала до Челябінська, звідти до Мєдногорська, де врешті-решт їй вдалося потрапити на роботу до їдальні. У 44-му отримала повідомлення, що її чоловік – 34-річний Петро Семенович Фтемов зник без вісти. Хоча листівку в липні 41-го устиг послати на адресу своєї мачухи для найрідніших: дуже його турбувала доля сім’ї.

Потягнулися суворі будні. В пам’яті малолітньої Зої залишилася безрадісна картина уральського буття: кімната з дерев’яним тапчаном, соломою замість матраца, й у кутку – нічний горщик.

На батьківщину поверталися у 46-му, як у нове життя. Утім, стреси, переживання, щоденні страхи за здоров’я дітей на чужині, а ще й голод 47-го так підірвали сили мами Люби, що вона злягла й невдовзі померла, устигнувши до цього ще попрацювати бухгалтером в учительському інституті. Доля відпустила їй усього 36 років. Зої ж на той час було одинадцять, так що самостійне життя у дівчинки розпочалося доволі рано.

Однокласниця покликала її до Кам’янця-Подільського – разом вступати до кооперативного технікуму. За рік навчальний заклад було переведено до Хмельницького. Гуртожитка не дали, тож юні студентки оселилися на квартирі. Якраз тієї пори пішов у засвіти дідусь Яків Думанчук (бабусі не стало ще раніше). Після вісімнадцяти Зої перестали платити пенсію за загиблого тата – скрута відчувалася у всьому. Та подружки знайшли вихід: стали донорами, отримуючи такі-сякі гроші та й обід у день здачі крові. В усякому разі на ситро й хліб вистачало, тож з нетерпінням чекали, коли знову покличуть на станцію переливання.

Розподілили Зою до Жванецького сільпо, керівник якого Микола Іванович Хоміцький ставився до неї, як до рідної доньки. Незабаром вона познайомилася і з майбутнім чоловіком – Миколою Фтемовим, батьки котрого мали Зою за свою дитину. Одягли, взули, щиро допомагали в усьому, бавили їхнього з Миколою первістка – Петра.

Все складалося, здається, добре, та Зої не подобалася робота за прилавком. «Це не моє, – казала собі, – занадто спокійно, нема живинки…».

А відтак, переїхавши з Миколою і маленьким синочком до Кам’янця, вирішила виправляти становище. Довелося побувати в багатьох установах, відчинити десятки дверей, аж поки в районному відділі соціального забезпечення їй запропонували посаду старшого рахівника. Це вже було веселіше. Досить швидко Зоя Петрівна «доросла» до інспектора, старшого інспектора. Водночас навчалася в Тернопільському фінансово-економічному інституті. За багато років потому молодший син – Роман, теж захотів здобути економічний фах. Старший, як і батько, захопився автомобілем.

До слова, саме чоловік в усьому підтримував дружину, а свекор зі свекрухою стали її другими батьками. Так що кар’єрний зріст Зої Петрівни Фтемової не був таким собі випадковим.

«Мене, – розмірковує нині 80-літня Зоя Петрівна, – увесь час вели по життю гарні люди. Їм я зобов’язана тим, що могла займатися найулюбленішою справою – бухгалтерією».

– А чим же вона (бухгалтерія) так близька?

– О, це надзвичайно цікаво! Без балансу не відбудеться жодна операція. Маємо все так вирахувати, звести точно й виправдано, щоби не допустити помилок, які можуть дорого коштувати суспільству.

– Ви колись відмовилися очолювати «Ощадбанк», «Агробанк» заради чого?

– Дійсно, було таке. Заради свого місця у фінансовій сфері. Я не бачила себе в іншому. Це так захопливо, що я ніколи не рахувалася з часом. Сама собі влаштовувала ненормований день.

– А у фінвідділі виконкому, в казначействі теж було непросто?

– Так. Але я прийшла туди зі своїми принципами, котрим ніколи не зраджувала: відповідальність, яка має зашкалювати, залізна витримка, безмежне терпіння, відсутність подвійної моралі – лише чесність, добропорядність. І звісно, жодних компромісів із совістю.

Коли Зоя Петрівна Фтемова з’являлася у новому колективі на керівній посаді, ніколи не проголошувала щось на кшталт того, що хтось не так працює, що все, мовляв, до її появи тут нікуди не годиться і потрібно кардинально міняти…

Мовчки придивлялася, аналізуючи, в чому слабкість і сильні моменти цього колективу.

«Все має бути справедливо, – стверджує. – Успіхи потрібно відзначати, відставання – виправляти».

Людяна і чуйна по життю, на роботі вимагала дотримуватись незмінних правил: ніякого панібратства, пліток і нашіптувань, неухильне й професійне виконання обов’язків.

Тож недаремно більшість колег Зої Петрівни пишаються тим, що їм пощастило працювати під її началом, навчатися і удосконалюватися, інакше кажучи, пройти «школу Фтемової».

– Зоє Петрівно, важко було залишати справу всього життя, коли виходили на пенсію?

– Уявіть собі, що я готувалася до цього, розуміючи, що рано чи пізно треба поступатися молодим. Це по-перше. А взагалі я не одразу пішла на відпочинок, бо ж займалася громадською роботою у міській раді ветеранів.

– Напевно, і родина не давала засиджуватися?

– Це точно. Адже маю п’ять онуків і четверо правнуків. Раніше так було заведено, поки не підросли, дітлахи в п’ятницю після уроків усі вихідні проводили в мене. Ні, нудьгувати мені не доводилося.

– Наразі можете дозволити собі розслабитися. Скажімо, довше поспати, не заморочуватися «приготуванням», обмежуючись бутербродом?

– З режимом я дружу. Завжди знаходжу для себе заняття. А щодо «кухні», борщ чи капуснячок у мене на столі щодня. Та й голубці мені смакують. Я звикла: хатня робота не може бути обтяжливою.

– Маєте і хобі?

– Авжеж. Люблю музику, дивитися телепередачі про природу. Змолоду обожнюю в’язати крючком. А ще колись закінчувала курси крою і шиття. Інколи так захоплююсь роботою за машинкою, що й пообідати забуду.

– Про щось жалкуєте?

– Є таке. Буває, прокручую у пам’яті якісь життєві епізоди, як кінострічку, й думаю, що десь комусь чогось не додала – на тепло скупитися не варто.

– Уважаєте себе щасливою?

– Щастя – така невизначена категорія… Важко й сформулювати. Та мені однозначно щастило на добрих і порядних людей – в особистому житті й на роботі. Що є, то є – правди ніде діти.

Лариса МАСЛОВА.