СЛУЖИТИ – НЕ НАЛЕЖАТИ СОБІ

Автор: | Опубліковано Долі людські Немає коментарів

Природньо, що Анатолій БОРОВСЬКИЙ – син мічмана Тихоокеанського флоту, переселившись до сухопутного Кам’янця-Подільського разом з родиною, мріяв про мореходку. Отож, уже з п’ятого класу систематично й наполегливо займався спортом, налягав на математику. Та перед закінченням школи несподівано виникла нова й не менш цікава перспектива – в місті розпочався прийом документів до Вищого командного училища, де можна було оволодіти фахом військового інженера-сапера.

Не один юнак тоді загорівся бажанням навчатися там, тож і Анатолій вирішив спробувати себе в цій надзвичайно серйозній чоловічій професії.

Це була вельми шляхетна мета, котра допомогла в подальшому Анатолію Степановичу Боровському пройти неабиякі випробування, та п’ятдесят п’ять років потому він жодного дня не пожалкував про свій вибір.

– А батьки Ваші як зреагували на те, що свідомо обрали такий непростий шлях? – запитую.

– Цілком нормально, – посміхається, – бо ж я уже з першого курсу не належав їм.

І тут Анатолій Степанович розвиває свою думку щодо того, що людина, котра стає захисником цілої нації, не має морального права належати собі, друзям, власному егоїзмові, шкідливим звичкам, адже зголосилася виконувати високу державну місію.

– О, та у Вас, певне, були не які-небудь учителі?

– Безперечно. Це і батьки (тато Анатолія Боровського закінчив Другу Світову у вересні 1945 на далекому Сході – авт.), і Василь Іванович Єрмаков –  начальник мого рідного вишу. Це була Людина з великої букви, котра любила кожного вихованця, намагаючись не карати за неблаговидні вчинки (кожний може помилятися), а виховувати. І йому це чудово вдавалося.

А яким прикладом для нас, «зелених» курсантів, був бойовий командир, що пройшов крізь, як то кажуть, і вогонь, і воду, побувавши і в Бухенвальді, комбат Василь Єгорович Андрєєв! Його школа виживання закарбувалася на все життя. Суворий, вимогливий, у кожного душу вкладав.

До слова, коли зайшла мова про встановлення меморіальної дошки на будинку, де жив Василь Іванович Єрмаков, з’ясувалося, що і грошей на це не можуть віднайти, та й ще ряд причин висувалось, з яких це наразі неможливо зробити. І ось тоді полковник Анатолій Боровський заявив: «Відкинемо вбік усі «не», я беру це на себе, бо ж світла пам’ять не вимірюється капіталом».

«Мав, мав я гарних наставників, – пригадує мій співбесідник, – яким зобов’язаний успіхами».

І дійсно, згодом молодий лейтенант Анатолій Боровський став спочатку взводним, а невдовзі – командиром найкращої роти в ГРВ у Німеччині в складі переправочно-десантного батальйону.

За п’ять років нове місце служби – Новоград-Волинський. А це наступна сторінка в біографії комроти саперного батальйону 30-ї гвардійської танкової дивізії, бо ж саме тут вперше очолив групу зі знешкодження снарядів (а їх було 86), які десятиліттями становили небезпеку мирному населенню регіону.

Звання військового передбачає не тільки високу відповідальність, а й безперервне професійне зростання, а відтак Анатолій Боровський стає слухачем Академії імені Куйбишева – це своєрідний старт для молодшого офіцера.

За два роки отримує направлення до Туркестанського Червонопрапорного округу. А щоби читач краще зрозумів важливість цього призначення, нагадаємо, що це був 1984 рік – у розпалі бойові дії в Афганістані. За деякий час заступника командира понтонно-мостового полку в Чарджоу, майора Борковського переводять на посаду старшого офіцера штабу управління інженерних військ, на котрий покладається завдання – забезпечити бойові дії на території Афганістану. Пізніше Анатолій Степанович Боровський – помічник начальника інженерних військ округу з озброєння в оперативній групі першочергового виведення нашого війська з території сумнозвісної іноземної держави.

Важка, виснажлива робота тривала не один день і не один місяць.

І яким святом було повернення додому, де 1988 року Анатолій Боровський обіймає посаду заступника начальника з озброєння Кам’янець-Подільського військово-інженерного училища. І хоча негативні тенденції розвалу Збройних Сил стають усе помітнішими, герой нашого нарису погоджується 1993 року очолити 1500 Центр з підготовки ЗСУ, паралельно виконуючи обов’язки начальника місцевого гарнізону.

Військовику, який віддав армії найкращі роки, знання, сили, енергію, боляче усвідомлювати, що все краще, що накопичувалося, вдосконалювалося, розповсюджувалося десятиліттями, руйнується, знищується, йде в забуття.

З таким настроєм Анатолій Степанович йде 1999 у запас, утім, доля надасть йому ще один шанс прислужитися Вітчизні. Сталося так, що 2002 його запросили очолити загін офіцерів запасу (75 чоловік) для участі в місії ООН у Лівані, де фахівці опікувалися розмінуванням і верифікацією.

Якщо хтось подумав, що на цьому активна фаза життя Анатолія Боровського завершилася, то точно помиляється, бо він і не думав про фініш. А тому практично увесь час працював. Такою діяльністю, до прикладу, на благо соціуму була його служба в якості начальника управління ЖКХ, де він зміг утілювати свої принципи щодо виконання обов’язків не заради обов’язків.

«Я не розумів, – пригадує, – запізнень, брехні, невиконання завдань у встановлений термін, а за «п’ятихвилинку» ми обговорювали півсотні питань, і лише завдяки цьому ми з моєю командою зробили немало добрих справ, пов’язаних з реконструкцією мостів, вулиць і зовнішнього освітлення…

Звісно, мені завжди допомагав мій тил: дружина Людмила, на якій тримався й тримається весь побут. Моя половинка, де б ми не жили, знаходила роботу (а вона економіст), тягнучи ще й сімейного «воза».

– Але ж Ви, Анатолію Степановичу, відігравали, скажімо, не останню роль у вихованні двох донечок, а нині ще й онуків, – зауважую…

– Так, але знову ж таки – з дружиною. Заслуги її переоцінити важко, – наполягає.

– Ви, – цікавлюся, – розповідали юному поколінню про свої нагороди, заслуги?

– Згадував, звісно. Діти ж запитують. Найбільш значимий для мене орден «За заслуги» й орден Президента України за Афганістан, відзнака «Почесний ветеран», ну, а вже 35 медалей не перераховуватиму.

– А ваші наймолодші теж уже мають чим похвалитися…

– Я – дідусь «багатий» – маю двох онуків, двох онучок і двійко правнуків. І Гліб, і Клим (10 і 9 років) захоплені тхеквондо. Клим нещодавно став чемпіоном України на змаганнях «Южная Пальмира», а десятилітня Вероніка – чемпіон Європи. Так що перше визнання вже є.

– А які найкращі якості Вам хотілося б бачити в своїх нащадках?

– Порядність, чесність. Відданість справі. Упевненість у собі.

– Власне це те, чим Ви, Анатолію Степановичу, послуговувались завжди й продовжуєте послуговуватись.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар