ЙДЕМО ДАЛІ
Власника фермерського господарства більшість з нас уявляє собі немолодим, обтяженим турботами й багаторічним досвідом чоловіком, який знає відповіді на геть усі запитання. Тож коли побачила 24-річного Михайла КОШОВАТОГО, не могла приховати свого здивування: як же він справляється з «Михайлівськими землями» (назва господарства). Посміхається: «Чого не знаю – тому навчаюся. Та й взагалі аграрій має набиратись знань упродовж усього життя…».
Коли Михайло був старшокласником, найбільший конкурс у вітчизняних університетах спостерігався на трьох факультетах – юридичний, економічний, журналістики.
Отож, після одинадцятого юнак із Гути-Чугорської вступив до коледжу на відділення правознавства, котре й успішно закінчив. Не виключено, що попереду на випускника чекала блискуча кар’єра правозахисника. Власне, Михайло тоді й насправді став студентом-заочником Київського юридичного вишу. Батьки були цілком задоволені сином, але він вирішив для себе здобути ще й фах економіста в ПДАТУ.
Звісно, ніхто не заперечував, та ні тато з мамою, ні найближчі родичі Михайла й не здогадувалися, що все це було підготовкою до солідної, дуже серйозної справи, котра потребує універсального наукового фундаменту.
Утім, смак самостійного заробітку Михайло відчув ще підлітком, коли разом з приятелями рибалив на Дністрі не забави ради, бо одразу ж на велосипедах і доправляли свіжого ляща до нефедівського кафе.
У п’ятнадцять заробляв гроші, доставляючи на «Білорусі» солом’яні тюки до місця призначення.
А ось повноліття Михайло відсвяткував у вельми оригінальний спосіб. Випросив батьківські паї, заявивши, що хоче спробувати свої сили. Засіяв їх соєю, сам займався доглядом, підживленням, організував збір урожаю. Ой, як не просто було брати на себе все це – і хвилювався, й літератури немало перелопатив, розпитував досвідчених господарів і таки домігся гарного врожаю.
Виорював землі мало не під Новий Рік – уже й сніжок пролітав. Зате виріс у власних очах неабияк.
Отож, наступного року замислив до семи гектарів додати ще стільки ж – орендував у сусідів. Отут уже й батьки розтривожились: «Дитино, навіщо воно тобі? Ти ж – майбутній юрист, та економіку опановуєш…».
Але у Михайла на той час мало не крила за спиною виросли – він має вирощувати хліб власноруч: хіба це не є найпочеснішим і найпрестижнішим?!
А коли мама Марія Іванівна випекла хлібину із вирощеного Михайлом зерна, зрозуміла: син знайшов своє місце і не варто йому заважати. Тато ж – Микола Михайлович, став першим помічником.
– А як же червоні дипломи і отримані магістерські звання? – провокую на відвертість свого співбесідника.
– А без них, – упевнений, – добрим фермером не стати.
– Нині, Михайле, опікуєтеся скількома гектарами?
– Трохи за сто.
– А якщо більше?
– Можу собі дозволити. Планку треба піднімати.
– Було таке, що знайомі відмовляли, вважаючи, що не за те взявлися?
– Так, але я дурниць зазвичай не слухаю.
А от чого б мені не хотілося, щоби читач не сприйняв цієї розповіді, як такий собі портрет успішного підприємця, котрий тріумфально крокує гладесенькою дорогою, на якій жодного камінця чи ще якоїсь перешкоди нема.
– Є і заздрісники, – сміється Михайло, – ще не встиг урожай зібрати, як мої прибутки вже пораховані ними. Й недоброзичливці, котрі раді за нагоди, як мовиться, і палки в колеса щоразу вставляти. Але як без них? Це також стимулює до пильності, до більш інтенсивної праці – теж має позитивний момент… Але ми йдемо далі…
Яку пору року герой нашого нарису любить найбільше? А навіть визначитись важко. Весна, звісно, поза конкуренцією – сівба! Літо – найгарячіше. Взимку готуєшся – чимало різного клопоту. А восени – мама з Михайлового зерна хліб випікає – це вже свято свят.
Маю сказати, що хліб цей я куштувала – ні на який інший не схожий. Смачнючий! Одне слово – ексклюзив. Рік чекав Михайло на нього. Хоча – це не зовсім правильно «чекав». Сім потів має зійти з фермера, недоспані ночі, усілякі виробничі головоломки, котрі треба блискавично розгадувати, бо день може зіграти визначальну роль у підсумку – все це складові успіху. Недарма Михайло любить повторювати: «Щоб не сталося – йдемо далі!».
Чи щасливий він, можна й не запитувати. Насправді питання риторичне, бо дуже пишається тим, що хлібороб, що руки його пахнуть хлібом, що такі, як він, увесь світ годують.
Розповідає про друзів. Їх небагато, та ми з вами вже здогадалися, що вони займаються тим, чим і Михайло. У них навчається, виручають один одного – Валентин Автименюк з «Атаман-Агро», Мирослав Дивдик з «Екоземлі»… Ці люди сьогодні невтомно трудяться на землі, тому що як і Михайло Кошоватий не бояться брати на себе відповідальності за день завтрашній.
А якщо так, то тут знову ж таки доречно згадати Михайлів девіз: «Йдемо далі».
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
