ВІЙНУ ВИГРАЮТЬ СИЛЬНІ ДУХОМ
Найстаршому тут – 62, наймолодшому – 20, та це не заважає їм бути єдиною, згуртованою командою, яка нещодавно повернулася із зони ООС. Уже вдома на бійців підрозділу, очолюваного підполковником Вадимом Татарином, чекало до сорока бойових нагород. І цей успіх невипадковий, бо ж військову частину А/ч 3631, до складу котрої входить згадувана структура, називають народженою в АТО. Саме там гартувалися восени 2014 добровольці та професійні військові-артилеристи, десантники, інженери, піхотинці… Багато хто з них мав досвід, беручи участь у миротворчих місіях у Лівані, Ірані, Афганістані – за суттю найкращий армійський потенціал.
29-річний Ілля Попов, нині тимчасово виконуючий обов’язки начальника штабу частини, не з чуток знає, що таке «солдатський хліб», бо пройшов лейтенант шлях від солдата – водія, зв’язківця, начальника радіостанції до посади, котра передбачає універсальність, наявність спеціальних знань, навичок.
– Сучасна армія, – розмірковує Ілля Костянтинович, – дає можливість кожному, хто зголосився захищати Батьківщину, зробити кар’єру.
– Але Ви, Іллє Костянтиновичу, спочатку отримали фах інженера-електромеханіка?
– Так, у нас немало таких людей – з технічною, педагогічною, аграрною освітою, та це лише додає їм професійності у військовій справі.
Коли Ілля був ще школярем і займався у цирковій студії, танцями (навіть разом зі своїм колективом виборов міжнародний кубок), самбо та дзюдо, мріяв про той час, коли у військовому однострої повертатиметься додому.
– Ваша мама не була проти того, що Ви, дипломований спеціаліст, надали перевагу не металургійному комбінату в Нікополі, а десантним військам?
– Ні, вона – вчителька, а відтак людина свідома. Це по-перше. Окрім того, мама виростила сина, тобто чоловіка.
Ілля добре пам’ятає свій перший стрибок з парашутом. Як приземлившись, закричав: «Я хочу ще стрибнути!». Це було в 2013, і тоді ще ніхто не знав, якою важливою стане роль українського воїнства в подальшому.
Сьогодні Ілля Попов пригадує, як на схід приїздили мало не сім’ями – батько з двома синами, брати, подружжя – усі ті, кому була небайдужа доля Вітчизни.
От і Ілля ніколи не пожалкував про свій вибір, бо має наразі дві сім’ї: дружину, яка служить у поліції (до слова, зустрілися в АТО) і тепер уже рідну частину – родину, де ти знаєш усе про кожного, а кожний готовий будь-якої миті простягнути тобі без роздумів руку допомоги.
Те ж саме стверджує і молодший лейтенант – психолог Анастасія Хмелюк. Маючи дві вищі освіти, упевнена, що її місце саме тут.
– Так було завжди, – посміхається, – бо ж усі мої рідні або військові, або медики.
Між іншим, прадідусь Насті в березні 1944 звільняв Кам’янець-Подільський від нацистських загарбників, мав чимало нагород, тож, звісно, був би радий за онуку. І насправді на Настю покладена надзвичайно важлива місія.
Адже війну виграють, як відомо, сильні духом. Головний меседж кожного перебування у зоні бойових дій – «Солдате, ти маєш приїхати додому». Отож, задача психолога – знати, чим «дихає» кожен боєць, чи готовий він до виконання найважливіших завдань, «зарядити» його позитивом, узяти під своє «крило» тих, хто сумнівається, вагається чи має «тягар» усередині. Тим більше, аби читач розумів, військові фахівці, приїжджаючи з передової, не тільки відновлюються, а за першої потреби вирушають на знешкодження вибухових пристроїв у будь-якому куточку держави (арсенальні склади, де трапляються надзвичайні ситуації, випадково виявлені снаряди, авіабомби часів Другої світової, розмінування звільнених територій тощо).
Так що відпочинок військовослужбовця – поняття дуже умовне. Хоча докладається багато зусиль, щоби вояки могли якісно реабілітовуватись, підтримувати фізичну форму і, звісно, знаходитись у задовільному психологічному стані.
А ще ми говоримо з моїми співбесідниками про те, що кожній молодій людині обов’язково треба проходити армійську школу, як у відомих поетичних рядках:
Щоб чоловіком буть,
Ним мало народитись,
Як стать залізом – мало буть рудою,
А треба переплавитись й розбитись,
І, як руда, пожертвувать собою.
Це писала людина, яка пройшла Другу світову, тож має повне право продекларувати свою позицію.
Коли я запитала Іллю Попова про найбільш хвилюючу мить його життя, замислився: «Якось побачив на стіні школи меморіальну дошку в честь загиблого колишнього учня цього закладу.
Думав про те, що кожному з нас треба досягти такого рівня досконалості, щоби ці дошки ніколи не з’являлися на фасадах…».
Під кінець розмова пішла про те, що інколи ми нарікаємо на байдужість цивільного населення до подій на сході, що нібито втратили свою гостроту й новини – фронтові зведення.
І тут Ілля згадав розповідь друга-кінолога про те, як службового собаку привчають до спокійного сприйняття, скажімо, вибухів, тренуючи електрошокером, після чого обов’язково пригощаючи чимось смачненьким. Таким чином виробляється імунітет до нештатних випадків.
– А наші люди, – підсумовує Ілля, – на сто відсотків, не сумніваюся, готові відгукнутись, встати в одну шеренгу, підтримати, якщо знадобиться.
Такої ж думки притримується й Настя.
А якщо так, Перемога – за нами.
Лариса МАСЛОВА.
P.S.: Днями найстарший військовослужбовець піде з частини на заслужений відпочинок: 62 – вік поважний. Та ми з вами не хвилюватимемось з цього приводу, бо в підрозділі, народженому в АТО, залишається гідна зміна.
Автор:
admin
