Різдвяний вечір

Мороз міцнішав – так буває на Різдво. Та люди, не помічаючи цього, снували магазинами, аби в останні години перед Свят-вечором запастися смачними наїдками.

Як не хотілося Наталі виходити на холод, але мусила побігти до найближчого супермаркету за водичкою – чоловік, повертаючись з роботи, забув купити мінералки. Зате дружині наказав не затримуватись довго, бо ж от-от Володька має під’їхати! А вона хіба не пам’ятає про це? Племінника не бачила років з десять, а вчора той зателефонував, мовляв, буду проїздом, забіжу на часинку.

Отож, поспішаючи, трохи понервувала ще в черзі до каси. Нарешті, підхопивши сумку, кинулася до дверей, мало не наступивши на щось маленьке, волохате, наїжачене – біля виходу настовбурчилося крихітне кошеня.

Наталя зупинилася: «Ну от, ще мені тебе не вистачало! Звідки ти взялося?» Витягла з кишені пакет, у якого загорнула мокру, голодну, перелякану знахідку, пірнувши у величну темряву. «А куди ж мені, – раптом прохопилося, – з оцим? Вдома своїх трійко… якби ж то не восьмий поверх. Ледь вмовила Максима залишити останнього – Мурчика…».

– Зачекай-но, – згадала, – Лілька ж хотіла котика!

– Ой, Наталочко, – відгукнулася подружка, – я вже два дні в Бердичеві, баба Маня в поганому стані!

Наталя одразу швиденько набрала інший номер, забула ж зовсім про тітку Люсю. Незнайомий чоловічий голос заговорив у слухавці: «А тьоті Люсі нема – з інсультом у неврології. А хто це?».

Трохи повагавшись, стала набирати Ольгу, щоправда, їй цієї живності вистачає, але ж і дім у неї он який.

– Олю, – розпочала невпевнено, – тут у мене котодитина, на перетримку би…

Та, на щастя, не відмовлялася: «Та воно так, але ж у мене корм, уважай, на нулю, та й з «туалетом» напряг». «Не переживай, – зраділа Наталя, – зараз заскочу до «Альфа» – буде тобі і вечеря, й усі зручності…».

Втислася у переповнений автобус – за дві зупинки зоомагазин.

От тобі й раз – зачинено! Але ж є ще на Соборній крамничка. Руки відтягли пляшки з водою. Знайда в пакеті не подавала жодних ознак життя – Наталя заглянула туди, торкнувшись клубочка – той поворушився. «Сиди, сиди, – заспокоїла, – скоро ми тобі домівку організуємо, через тебе спізнююсь на зустріч з небожем…». Підійшла ближче до знайомих дверей і захвилювалась – ні світла, ні людей. І тут замкнено. Куди ж тепер? Хіба до «Світлячка» – у маркеті є спеціальний відділ. Руки в перчатках домерзали – мороз не церемонився…

У куточку «Все для улюбленців» на товстій мотузці висіло ввічливе: «Ми – на переобліку. Вибачте за незручність».

«Ну от, – зупинилася в нерішучості, – як усе це назвати… Доведеться їхати додому, деякі запаси в мене є там…».

Автобуса довго не було, в тьмяно освітленому салоні замерзлі ноги занили. Ліфт так, що хоч кричи, чомусь застряг, тож помчала на свій поверх щодуху, придумуючи пояснення для Максима. Чоловік накривав стіл у залі: «Це ти, Наталко? Тебе знаєш за чим треба посилати…».

Вона мовчки пройшла в кухню, поспіхом вихопила з тумбочки декілька упаковок, кинувши: «Я – скоро!».

Біля під’їзду набрала 0-63 і, постукуючи чобітками (ноги просто одерев’яніли), нетерпляче очікувала на таксі. Пройшло, мабуть, хвилин зо двадцять – не менше, коли автомобіль підкотив до дверей. З машини вискочив Льончик – сусід з другого поверху. «Це ви, – здивувався, – Наталіє, викликали «Мотор»? Мені тут дещо (відкрив капот) треба підрегулювати, бач, як Морозенко нам підставляє ніжку? Ех, ватником було б закривати, тілогрійкою, а то»…

Льончик доволі довго чаклував над чимось там, так що Наталії терпець увірвався: «Скільк ж можна!». Хлопець посміхнувся: «Це ж не людський фактор, зрозумійте, а надприродні сили діють…».

Урешті-решт Льончик завів свого змерзлого коня. Мобілка Наталі розривалася, Максим кричав: «Куди ж ти подівалася? Ми з Володимиром чекаємо…».

Сльози потекли з Наталчиних очей. Усі перипетії цього вечора якось одразу нахлинули…

«Їдемо в якому напрямку?» – здається вже вдруге запитував Льончик.

Наталя витерла гарячі струмочки, стікаючі обличчям: «На Кубачівку».

«Ого, – присвиснув парубок, – далеченько зібралися на ніч глядячи!».

Наталя заглянула до пакета, де дрімав, зігрівшись, малюк і вперше за вечір посміхнулася: «Додому. Куди ж іще?».

Лариса МАСЛОВА.