Ціна загубленого ключика (реалії життя від “Краю Кам’янецького”)

Така оказія може трапитися з кожним. Загубити ключі від квартири – для цього багато розуму не треба. Гнат Іванович, повертаючись з лікарні, де відвідував хвору дружину, розхвилювався за її подальшу долю. Аби втерти скупу чоловічу сльозу, поліз рукою до кишені піджака за хустинкою-носовичком. Дістав, а от коли добрався до рідної домівки й захотів відчинити двері – дзуськи! Ключі з кишені наче корова язиком злизала. Зловив гаву, певно, коли діставав носовичка, а вони – шусть… і випали.

– Невелика біда, – заспокоїв себе чоловік, – переночую в надійних сусідів або друзів, а завтра вже вирішу проблему. Звернуся до знайомого майстра, який практикується на виготовленні дублікатів ключів, і все владнається. Головне, аби хвора дружина не дізналася про оказію. Не слід її зайвий раз тривожити.

Отож, поки на дворі не застала ніч, ноги в руки – і вперед.

– Виручай, сусіде! – звернувся по допомогу до Веніаміна Калениковича, з яким перебували в дуже гарних стосунках. – Відсіяв я, необачний, ключі від квартири. Прийми невдаху на одну ніч переспати… Дуже прошу…

Веніамін Каленикович почухав за вухом і важко зітхнув:

– І радий би допомогти. Та розумієш… Тільки не ображайся… Всі місця в мене вже зайняті. Здаю житло в оренду подобово і за це клієнти вже розплатилися. Зрозумів?

Аби не гаяти часу, Гнат Іванович подався до старого приятеля Боніфація, напарника по роботі в заводському цеху, який мешкає неподалік. А той йому ніби відро холодної води на голову вилив. Категорично відмовився допомогти. Ще й мораль почав читати:

– Треба було менше, корешу дорогий, пити. Тоді б і ключів не загубив. Та й навіщо мені чужий клопіт? Щоб потім переживати, чи ти до ранку в моїй хаті дуба не вріжеш? Що я тоді робитиму, га?

І порадив:

– Ти, Гнате, до мого родича, дільничного лікаря Кирила Михайловича звернися. Може, він у біді допоможе і виручить. На крайній випадок, прилаштує на ніч у своєму закладі сімейної медицини, який нещодавно відкрив.

Подякував Гнат Іванович за пораду і заквапився до сімейного лікаря. А Кирило Михайлович теж показав невдасі на поріг:

– І рада б душа до раю, та гріхи не пускають. Маю на увазі ваші гріхи. Ви, вибачте, у нас на обліку як хворий на шкірні болячки числитеся. Ще, до біса, занесете якусь небезпечну інфекцію. Ні-ні, не кидайте мене, шановний, під танк. У мене відповідальна робота, не хочу ризикувати репутацією.

І додав:

– Найкращий вихід у цій ситуації – скористатися послугами готелю. У місті їх декілька десятків. Хочете, я проведу вас в один з них? Дуже престижний. Там у мене знайомий адміністратор.

Гнат Іванович відмовився:

– У готелях дуже дорого. У мене в кишені після поїздки до дружини в лікарню вітер свище.

– І я, повірте, зараз на мілині сиджу та перебиваюся з хліба на воду. Самі ж знаєте, яка в лікарів бідненька зарплата. Позичити грошей не можу.

– То що ж мені, нещасному, робити, де голову на ніч прихилити?

– Може, виручать на залізничному вокзалі? Там змішаєтеся з потоком пасажирів і переночуєте до ранку.

Але й ця пропозиція не влаштовувала Гната Івановича. Безнадійно махнувши рукою, поплентався він до свого обійстя. Дорогою згадав: у їхньому дворі, в службовій квартирі, мешкає скромний і роботящий двірник Оверко Сигізмундович. Він і зараз при ділі, підмітає територію.

Двірник уважно вислухав гірку сповідь Гната Івановича і запросив його у гості. Запропонував каву й усміхнувся:

– Не переймайтеся, не такий страшний чорт, як його малюють. Ось візьміть подушку і лягайте відпочивати. Гарних вам снів, шановний!

Борис УРОДА.

Додати коментар