Живе в душі щемка й бентежна пам’ять

«Ну, хлопче, з такою біографією, – втомлений комісар не без співчуття зазирнув юнакові в очі, – тебе нікуди не візьмуть».

Вийшовши з військкомату, Альберт довго кружляв кам’янецькими вулицями, не поспішаючи додому: не хотілося знову засмучувати матір. От і сьогодні йому відмовили в спробі вступити до Ленінградського військово-інженерного училища, хоча чим він гірший за інших і чим завинив перед Батьківщиною?

 Похмурий світанок

Алік СТРЖЕЛЕЦЬКИЙ ще й до школи не ходив, коли з Мукші-Боришковецької за велінням «вождя усіх часів і народів» почали вивозити (як і з багатьох населених пукнктів Поділля) просто в товарняках мешканців, які мали польське коріння. Місцем подальшого їх проживання були далекі казахські степи.

Двоє його дядьків (по татовій лінії) також були вислані, хоча в одного з них було четверо доньок від семи до п’ятнадцяти років.

Тоді з розповідей мами знав, що її рідні брати, аби уникнути долі переселенців, із Дзюбинських «перетворилися» на Дзюбаб, щоб у документах можна було записати рятівне – «українець».

Незабаром Алікова сім’я оселилася в Кам’янці, де батько, чудовий столяр, став завідувати меблевим магазином. А ще тато Фелікс Миколайович був закоханий у мистецтво – писав поезію, мав акторський та режисерський таланти, тож додому з репетицій самодіяльного театру повертався зазвичай пізно.

Того останнього квітневого вечора 1938 року навшпиньки, щоб не будити дітлахів, пройшов на кухню, де Теофілія Іванівна чаклувала над святковою випічкою, адже зранку мали вже йти на першотравневу демонстрацію. Чоловік, мабуть, ще й не встиг випити склянку чаю, як у вікно затарабанили. Дружина метнулася до дверей, нічого не запитуючи – гості цієї пори могли бути тільки з НКВС. Алік, почувши тупіт ніг і чужі голоси, злякано сів у ліжку, та мама швиденько його заспокоїла: «Спи, спи, все добре…».

Тієї ж ночі «чорний ворон» «проковтнув» ще тридцятьох містян, а відтак їхні родини автоматично отримали статус сімей ворогів народу й за розпорядженням влади були відселені переважно до східних і північних областей України: Кам’янець на той час був прикордонним містечком і мав бути очищений від «неблагонадійних елементів».

Фелікс Миколайович Стржелецький більше не повернувся додому. Де його могила, рідні так і не змогли дізнатися.

У світлі дня нового

Аліка з мамою і братом Вілею (так батько назвав старшенького на честь свого брата, що загинув у Першу світову) прихистила бідна єврейська сім’я, котра жила в жалюгідній хатинці на околиці Сум. Слава Богу, тепер у них був дах над головою – місцеві не хотіли мати справу з родичами «ворогів» суспільства. Тут подолянам пощастило, бо ж старенькому хазяїну не під силу було доглядати паралізовану жінку.

Це вже пізніше вони знайдуть більщ пристойне житло, та мама збиватиметься з ніг, намагаючись заробити таку-сяку копійчину, бо ж у відділах кадрів її прийматимуть, м’яко кажучи, зовсім не гостинно. Втім, і там віднайшлися милосердні люди, котрі хотіли чимось допомоггти.

Війна боляче вдарила по всіх, а тим більше по тих, хто поневірявся, потрапивши до «чорних списків» радянських органів.

Незабаром «доброзичливці» донесли окупантам про «недобитих» євреїв Стржелецьких, і Алікову маму викликали до фашистської комендатури: «Ви є жидівкою! Нам доповіли, що ви проживали раніше за такою-то адресою…». Теофілія Іванівна перелякано замахала руками та від великого хвилювання заговорила чистою польською. І раптом один із німців (як з’ясувалося, етнічний поляк) пом’якшав і почав розпитувати жінку про її рід – звідки, хто такі… Тоді Теофілію Іванівну відпустили, встановивиши за нею нагляд, доки пунктуальні арійці не отримали повідомлення , в якому підтверджувалося походження Стржелецьких.

З кожним днем усе важче було добувати їжу, теплий одяг, засоби для існування  в чужому, холодному, непривітному місті, тож узимку 42-го мама з дітьми ризикнули повернутися до Кам’янця , де близькі хоч трохи могли б їй допомогти.

…За два роки прийшов кінець пануванню чужинців, і 19-річного Алікового брата взяли до лав Радянської армії. Вільгельма таки не дочекалися – пропав безвісти, а Теофілію Іванівну мобілізували до прифронтового евакошпиталю, з котрого її демобілізували аж у кінці 1945-го. А тим часом Альберт у свої п’ятнадцять залишався сам. У школі він потоваришував з Тадеушем Машевським, який потрапив до притулку, бо ж його матір і батька заарештували в тридцяті. Згодом тітка забрала його до себе. Через багато років Альберт їздив до Тадеуша, котрий вже обіймав посаду заступника директора потужного цементного заводу, в гості. Було про що поговорити та згадати друзям.

«Щоб там не було, – казав Аліку Тадеуш, – ми поляки, отож,повинні вдосконалюватися у вивченні нашої мови».

Двоє худющих голодних підлітків в благенькій одежині, в котрих «режим» відібрав батьків, самі того не підозрюючи , ніби кидали виклик йому, домовляючись не забувати своїх предків, їхню культуру, традиції, ментальні надбання. Між іншим, це так актуально й сьогодні для кожного з нас, адже без цього не буває поступу вперед, не буває об’єднання та яскраво вираженої індивідуальності.

Алік намагався гарно навчатися, щоб вступити до Одеської мореходки – і не тільки з романтичних міркувань, хотілося, щоб мамі нарешті полегшало , якби йому вдалося влаштуватися в училище на повне державне забезпечення. Він успішно склав іспити, та мандатна комісія, котра до останньої буковки вивчала за анкетами «родословну» кожного претендента, перекрила Альбертові дорогу до закладу.

І все ж улітку 1948 року фортуна в особі представника Дніпропетровського інституту залізничного транспорту повернулася обличчям до Альберта Стржелецького – країна дуже потребувала фахівців цього профілю, тож приймальна комісія не доскіпувалася до подробиць з життя дітей репресованих громадян.

 Будемо жити

По закінченні вишу Альберт за розподіленням потрапляє до одного з найіндустріальніших міст держави – Маріуполя (на той час – Жданов).

З другої половини п’ятдесятих усім, хто раніше не вписувався до «системи» за національними ознаками або ж через бажання відверто говорити правду, дихати стало легше. От й інженер Стржелецький став затребуваним і шанованим спеціалістом і виріс до начальника локомотивного депо. Пізніше Альберт Феліксович за сімейними обставинами переїде до Кам’янця-Подільського, де виконуватиме обов’язки технолога, керівника технічного відділу на автоагрегатному заводі. Звичайно ж, робота вимагала багато сил і самовіддачі, та попри зайнятість і відповідальність Альберт Стржелецький  – людина найрізноманітніших інтересів – жадібно надолужував те, чого його, як і мільйони співвітчизників, позбавили сталінізм, війна, повоєнна розруха й побутова необлаштованість. Захоплюючись екстремальним туризмом, разом із сином Феліксом пройшов на веслах Дністер, Збруч, Смотрич, недаремно ж колись не цурався спорту й навіть зумів стати чемпіоном міста з деяких легкоатлетичних видів.

Побував Альберт Феліксович і у всіх двадцяти п’яти обласних центрах України. їздив і за кордон, зокрема, побачив, двадцять два польських міста.

А ось до слова в нього особливе ставлення. Як і батько, пише вірші. Лінгвістика у житті Альберта Стржелецького – тема окрема. Володіючи трьома мовами (українська, польська і російська), живо цікавився іншими, читаючи югославські, чеські, болгарські періодичні вилдання. Перечитав майже всю польську класику, зрозуміло, в оригіналі.

Вабила його й міжнародна мова – есперанто. Закінчив у зв’язку з цим і спеціальні курси, що мало й певні приємні наслідки: його запрошували на з’їзди есперантистів, а отже, він мав можливість познайомитися з особистостями неординарними.

Захопись цим Альберт Стржелецький під час Другої світової війни чи в епоху сталінізму , не уникнути б йому тоді долі свого батька, бо Гітлер ненавидів єврея Заменгофа – творця есперанто, утім, як і Йосип Вісаріонович, вважаючи, що всі есперантисти – потенційні шпигуни.

А взагалі природа обдарувала героя нашого нарису такими прекрасними якостями, як невсипуча цікавість і допитливість, чого, як на мене, так не вистачає нинішньому соціуму.

«Старість мене вдома не застане…», – це якраз про Альберта Феліксовича Стржелецького. Знайти його можна як у бібліотеці, так і в Університеті третього покоління, на риболовлі або ж на засіданні якогось творчого клубу, на концерті заїжджого симфонічного оркестру чи на змаганнях із шахів… Не помилитесь, якщо шукатимете його в музеї або на виставці цікавинок чи технічних винаходів. Перераховувати довелося б довго – і це прекрасно!

Цей матеріал про 88-літнього Альберта Стржелецького готувався до Дня пам’яті жертв політичних репресій, та Альберта Феліксовича хочеться не жаліти, а швидше, захоплюватися ним як людиною, котрій по-хорошому можна позаздрити за незгасну віру в добро, небайдужість до оточуючого світу, душевну щедрість, бо окрім рідного сина, має трьох названих доньок, та мужність жити гідно.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар