Захищати значить обрати найважче

Коли семикласник Володя КІМАКІВСЬКИЙ дивився фільм про афганську революцію, жалкував про те, що його там не було: «Ех, я би…».

Тоді він і передбачити не міг, що за декілька років, закінчивши «учебку» в Кушці, опиниться в самому епіцентрі грізних подій, що вирували в невеликій країні, де проживало близько двадцяти народностей.

А поки що тут, у тихому селищі Оринин, у позаурочний час допомагав мамі-будівельниці, опановуючи секрети штукатурних, малярних робіт і навіть пічної справи. Зате у вихідні Володя не розлучався з найближчим своїм другом – мотоциклом.

На початку вісімдесятих потужності кам’янецького заводу «Електроприлад» досягатимуть піку, а відтак потребуватимуть свіжої сили. Тож після закінчення школи Володимир піде навчатися на фрезерувальника до училища №4, згодом №14, а нині – ДНЗ «Подільський центр ПТО», а перед армією одержить професію водія в ДОСААФівському закладі.

Працівникам військкомату тієї доби дуже непросто було відбиватися від численних прохань, телефонних дзвінків, купи довідок, візитів батьків призовників – мало хто добровільно виявляв бажання служити в Афганістані, а Володя Кімаківський сам попросився на війну.

Баграм зустрів його немилосердною спекою (+70), «пісочниці» – польова форма – за три місяці ставали білими. Зенітник Кімаківський після загибелі заступника командира взводу зайняв його місце у не менш небезпечній точці – за кермом КамАЗа-бензовоза. Це при скаженій температурі та під осатанілим обстрілом.

Листи додому писав щоденно, щоб не хвилювалися. Щоправда, про осколкове поранення та контузію змовчав.

Запитую Володимира, що змінилося  в його характері після буремної строкової. Всміхається: «Мужиком став».

Як це не дивно, але після афганського хрещення Володимир не мав наміру залишати військову службу. Але, щоб приспати пильність мами, котра всіма силами відмовляла сина від її продовження, пішов працювати на рідне підприємство. Та вже за якийсь час поставив близьких перед фактом: він командир пускової установки, заступник командира взводу ракетної частини, що дислокувалася неподалік батьківської домівки.

Після реформування її став старшим водієм у понтонному полку. То були часи, коли армію намагалися «демонтувати» як непотрібний суспільству інститут, забувши про те, що країна, позбуваючись свого війська, змушена годувати чужинців. Отож, Володимир чим тільки не займається на «гражданці»: возить головного лікаря, трудиться на цементному, береться за звичні з дитинства будівельні роботи – ще жодна людина зі світлою головою і «золотими» руками не пропала.

Коли ж у місті сформувалася інженерна бригада, підписав контракт, усвідомлюючи всю серйозність відряджень до зони АТО й не сумніваючись у тому, що служба – це його життя, покликання, урешті-решт, почесний громадянський обов’язок.

У чергову ротацію командир відділення ГМЗ, старшина Володимир Кімаківський поїхав на східний фронт, маючи сто кілограмів, а повернувся із шістдесятьма з «хвостиком». Чоловік не вважає за потрібне вражати цивільних жахливими подробицями, внутрішніми переживаннями, котрі неминучі там, на лінії жорстокого протистояння. А навіщо? Вони, захисники, для того й стоять на позиціях, щоб нам тут було комфортно, спокійно та безпечно. Це вибір таких, як Володимир Кімаківський.

Поцікавилася, наскільки молоді бійці вірні традиціям дідів у часи ворожої навали.

• Поряд зі мною було чимало двадцятилітніх, які не осоромилися, – каже не без гордості Володимир. – Навпаки, щойно приїхали додому, як знову рвуться в бій.

Військове братство мій співбесідник дуже цінує за щиру відвертість, готовність будь-якої миті підставити плече. Він тепло згадує бойових командирів, таких як досвідчений капітан Михайло Купріяшин – зразок честі й порядності, старшого лейтенанта Віталія Борденюка, котрий завжди допоможе, зрозуміє та увійде в становище.

Про себе Володимир розповідає зовсім небагато. Це вже я розпитую про нагороди, афганські зокрема. А серед них – медалі «За бойові заслуги», «За відмінну військову службу», «Від вдячного афганського народу». І свіжі відзнаки, до прикладу, медаль «За звитягу».

Захист незалежності, справедливості, людської гідності для Володимира Кімаківського є життєвою нормою, хоча це вимагає неабиякої мужності  та готовності до самопожертви. Тож відтак і ми з вами маємо виявляти більше уваги й поваги до тих наших співвітчизників, які обрали для себе найважчий шлях.

Задавнена контузія нагадує про минуле постійним шумом у вухах. Якось Володимир звернувся до лікаря: так, мовляв, і так, хочу нарешті почути тишу. Той засміявся: «Рано тобі ще, хлопче, туди, в тишу». Цей діалог можна вважати символічним: хочемо мирної тиші – тривожимося й робимо все можливе, щоб почуватися вільно на своїй землі.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах