Все бігом і бігом. Словом, поспішав жити. Анатолію Корнєєву присвячується.

Буває, коли вона передивляється в інтернеті відеокадри з Майдану і раптом бачить знайому до пекучого болю в грудях фігуру, мимоволі виривається: «Толику, повернися!..».

Нині, у переддень сумної дати – п’ятиріччя загибелі Небесної Сотні, запитую у вдови Героя України Анатолія Корнєєва, чи є випадковістю те, що її чоловік у розквіті сил трагічно пішов із життя.

  • Людмило Михайлівно, а чи могло тоді статися інакше? Чи на ту Голгофу невідворотньо мали піти найкращі?
  • Так воно і є. Анатолій не міг перекласти свій хрест на когось: таким вже він був – щирим, доброзичливим, душа наопаш, собою не дорожив…
  • У нарисі «Загинути не означає вмерти» (див. «Край Кам’янецький» №34 за 2017 р.) розповідалося про особливий талант Анатолій Корнєєва – жити для інших.
  • Так, він завжди вважав, що ті, хто пережив не один голод, репресії, війни, гідні кращого. Тож на власній машині, заправленій за свій кошт, возив з Хмельницького хліб, часом потрапляючи й у неприємні ситуації на проблемних нічних дорогах, але то вже був його клопіт. Очолюючи сільську раду, невтомно стукав у всі владні двері, переконував, сперечався, наполягав – дуже хотів, аби односельці хоча б до деякої міри відчули європейський комфорт, увагу, турботу…
  • Сам був чудовим господарем, але найперше опікувався не домом…
  • Авжеж, на Свят-вечір розвозив людям свіжу випічку, торти… А коли, до прикладу, вуличне освітлення встановлювали, надівши комбінезон, власноруч зварював кріплення на стовпах. А то ще, впорядковуючи засніжені переметені шляхи, без зайвих запитань сідав за кермо грейдера.
  • Земляки, мабуть, не переставали дякувати своєму голові?
  • По-різному було: не кожний здатен оцінити старання ближнього. Хтось і осуджував: «Йому що, більше за всіх потрібно?». Хоча при тому від допомоги не відмовлявся…
  • Анатолія це не ображало?
  • Ні, для нього це не було важливо, бо ж робив не заради подяки чи слави. Пам’ятаю, у нас на подвір’ї щодня «гостювало» не менше півсотні людей: таємниць вирощування багатих врожаїв ні від кого не ховав. Одним пояснював, других пригощав, сусідську дітлашню неодмінно запрошував на стиглу полуницю…
  • Як же ваш чоловік, Людмило Михайлівно, примудрявся бути зразковим хазяїном, займатися дітьми, їздити по сусідніх областях за досвідом, опрацьовувати море спеціальної літератури, врешті-решт, керувати місцевими депутатами?
  • Жодного секрету: Анатолій просто не вмів ходити помалу – все бігом і бігом. Словом, поспішав жити. Усім цікавився, до всього брався – таке враження, що час випереджав…
  • Важко наразі Вам без нього…
  • Надзвичайно. Хоча й намагаюся триматися, та скажу чесно, що втомилася бути сильною. І попри все усвідомлюю: маю продовжувати чоловікову справу.
  • Прийняли естафету?
  • Так. Як депутат VІІ скликання 15 округу Жванецької сільської ради «воюю» разом з колегами за добробут сільчан, дороги, освітянську реформу…
  • Чи маєте, Людмило Михайлівно, підтримку посадовців, депутатів найвищого рангу?
  • Дійсно, слід віддати належне депутатові Верховної Ради Володимиру Мельниченку, котрий постійно долучається до розв’язання питань, які турбують як громаду, так і дружин, матерів загиблих на Майдані. Для мене показник людяності та високої відповідальності, коли народний обранець каже: «Дзвоніть мені за потреби в будь-яку пору дня і ночі».
  • Коли Анатолій опинився в епіцентрі грізних подій на Майдані лише з дерев’яним щитом і палицею у руці, як колишній військовий не міг не розуміти смертельної небезпеки.
  • Усе так, але й піти звідти, аби врятуватися , теж не зміг би. Приїздив додому чорний, закопчений, з отруєним газами горлом. І коли днями Юрій Луценко нібито обмовився, що «беркутівці» також є жертвами, нас, родичів загиблих, це вкрай неприємно вразило, адже силовики по той бік Майдану присягали служити народові, а обернулося так, що його ж і розстрілювали…
  • Вибору в Анатолія у ті дні не було?
  • Звісно ж. Тоді він і не був би Анатолієм Корнєєвим.
  • Не вважаєте, що героїв Майдану сьогодні не так уже й часто згадують – у цьому теж є ризик?
  • Згодна. Не можна лише по датах віддавати шану цим безсрібникам – робота має бути систематичною, з усіма верствами нашого соціуму: забуття загрожує непередбачуваними для подальшої історії країни наслідками.

«Рабів до раю не пускають», – неодноразово повторював Анатолій Корнєєв. Ця істина доказів не потребує.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Якось волонтер, який взявся проводити опитування, дізнався, що перед ним Людмила Корнєєва. Хлопець одразу ж упав на коліна. «Та що ви», – спробувала зупинити його жінка. Але той уперто не піднімався.

От би й нам усім, образно кажучи, встати на коліна перед пам’яттю Небесної Сотні, щоб наблизитися до омріяного життя за європейськими мірками.

Додати коментар