Волонтерка Аня Окарська: “Після війни саджатимемо квіти”

Родина Ані Окарської багато років вела кочовий спосіб життя, бо ж глава сімейства був професійним військовим. Отож, зрозуміло, чому він мріяв про сина. Та після першої дівчинки на світ з’явилася друга, котра, підрісши, вирішила обов’язково довести батькові, що він може пишатися і донькою.

На відміну від своїх однокласників, які губилися у виборі справи життя, Аня змалку знала, що буде медиком, як і її дідусь. По-хорошому амбітна, не вдовольнилася дипломом фельдшера й подала документи до двох київських вишів. Університет імені Богомольця готував спортивних лікарів, але вона спробувала пройти непростий конкурс (чотирнадцять осіб на місце) до Національного університету фізичного виховання та спорту України. Їй це вдалося. Тож по закінченні факультету медичної реабілітації відкривалася гарна перспектива. Тепер уже в її сім’ї підростав син, а відтак ні про які такі непередбачувані зміни в житті не йшлося, якби не події 2014-го, котрі внесли значні поправки в біографії співвітчизників.

От і Аня 2016 року пішла до військкомату й підписала контракт, щоб, отримавши припис, поїхати у складі 309 батальйону 48-ї бригади ЗСУ на схід, у зону АТО.

…Авдіївка, Піски, Водяне вже не були населеними пунктами в звичайному розумінні цього слова: руїни, що дихали смертельною небезпекою, стали місцем жорстокого випробування навіть для загартованих чоловіків. Там, на «нулі», шанс народитися двічі давався мало не кожному  – звісно ж, і жінки не були винятком.

Якось у кам’янецькій маршрутці водій з недоброю посмішкою поцікавився в учасниці бойових дій Анни Окарської: «Де купила посвідчення, красуне?». «Можу й тобі дати адресу», – відрізала, але не розсердилася: уже встигла надивитися на різний людський непотріб.

…Вогкі бліндажі, відсутність звичного світла, нічні канонади, ворожі снайпери, тривожний сон у повній екіпіровці (так що потім синці по всьому тілу), сім хвилин на евакуацію поранених (спасибі німцям за реанімобілі), загибель тих, з ким щойно спілкувався,  – усе це разом  навалювалося величезним морально-психологічним виснаженням.

– З війни ти можеш повернутися , – каже Аня, – а ось вона залишається в тобі назавжди.

– Мабуть, не один раз пожалкували про перебування  на лінії вогню?

– Ні, я ж там потрібна!

– Але ж далеко не всі розуміють худеньку чарівну білявку, для котрої у військовому Статуті не передбачено жодного послаблення…

– Дійсно, дехто запитував мене: «А навіщо воно тобі?».

Ми сидимо в невеличкому затишному кафе, за вікном іде лапатий сніг, навіваючи романтичний настрій, молодшенькому Ані Ренатику, врешті-решт, набридає одноманітність ситуації, тягне маму за руку, мовляв, давай прогуляємося…

– Ну от, – продовжує молода жінка, – я і відповідаю: «Для чого? Хочу жити зі своїми дітьми, втім, як і ви теж, у вільній країні».

Наразі в оточенні Ані переважно народ військовий: тато, свекор, свекруха (всі з військовим минулим), чоловік, товариші по службі, по волонтерській діяльності, бо ж у Фонді допомоги учасникам бойових дій з промовистою назвою «Наші» (очільник Іван Мирний) практично всі пройшли зону протистояння.

Он уже і десятилітній Ельдар не пропускає нагоди побувати на маминих вишколах, точно визначившись, ким хоче стати.

Нині Аня числиться у відпустці по догляду за дитиною, котра проходить у неї дуже своєрідно: починаючи з 2018-го, добровольцем виїздить на передову в складі відомого всій Україні батальйону «Госпітальєри», котрим командує легендарна Яна Зінкевич.

– Раніше, – ділиться Аня, – у мене було море знайомих, а ось вірних друзів знайшла вже на війні.

Це підтверджують і її побратими: екстрим зриває усі маски з людей, тож зовсім неважко вирізнити справжніх.

– Заради таких, – каже героїня цього нарису, – можна зірватися й серед ночі, якщо потрібно. Теж саме вони зроблять, без сумніву, й для мене.

У Фонді, де вона почувається, як удома, їй імпонує в інших  таке, як і в неї, загострене почуття справедливості, твердість духу («Я ж недаремно побувала Там»), коли треба довести справу до переможного кінця, адже, за висловом Івана, «допомоги  в напівміру не буває». Подобається Ані й безкомпромісність у боротьбі з бюрократією, байдужістю.

Розмову перериває дзвінок зі Швеції, де перепротезовують Васю Джаламагу і Олега Волошина.

Взагалі спектр волонтерської роботи необмежений: подекуди доводиться «навалюватися» на прозаїчні побутові питання (заготівля дров, ремонт, лікування дітлахів). Хлопці називають це «допомогою в натурі». А ще ці добровольці повертають до активного, наповненого важливим змістом життя фронтовиків, що, буває, впадають у відчай, зневіру.

«Треба гуртуватися: у єдності сила», – впевнені ці молоді подвижники. Саме в тісному контакті з подібними організаціями може бути вагомий результат.

Між іншим, розповідаю Ані, що непогано було б видати збірку нарисів про загиблих героїв-кам’янчан.

  • Книжки, – моя співбесідниця безапеляційна в цьому, – будемо писати після війни.

Лариса МАСЛОВА.

Р.S. Випадково довідалася, що Аня з її «купою справ» ще й заочно навчається в магістратурі на ландшафтного дизайнера.

– А що тут дивного? – пояснює. – Після війни саджатимемо квіти…

Що ж, слушно, адже квіти, як і добрі справи, – поняття безстрокове.

Додати коментар