Вертикаль

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

З обіду почався шторм. Величезні хвилі били по борту сейнера. Здавалося, що темне небо ось-ось впаде на палубу. Блювота гнала новачків хутко наверх. Безпорадні, вони не знали, як скараскатися підступних нападів нудоти.

Алла наказала собі піднятися, з неймовірними зусиллями рухаючись до людей. Морська хвороба звалила і її, але ж вона лікар і мусить бути там, де чекають допомоги.

Хрещення

– Море для сильних? – запитую Аллу Миронівну ВИШНЕВСЬКУ.

– Авжеж, – відгукується, не для слабких. Випробовує одразу.

…Свій перший іспит маленька школярка Алла Троян здавала у липні 1941-го, коли загарбники ось-ось мали зайти в Черче. Налякані сільчани вирішили заховатися на протилежному березі Смотрича, в розколинах каньйону. Євгенія Андріївна з двома донечками теж побігла, третю ж – сплячу крихітку за порадою діда залишили закидану шматтям у люльці, щоб голосним плачем не видала всіх. А вже як втишиться й окупанти підуть геть з покинутих осель, заберуть дівча до схованки.

І тут восьмирічна Алла стурбовано озирнулася: «А де ж Світланка? Вдома?». Рвучко зірвалася з місця, не слухаючи, що їй кричать навздогін, побігла до броду. Захекавшись, відчинила хвіртку – на подвір’ї ходили чужинці. Вмить залетіла до хати, підхопила немовля й помчала – тільки пелюшки розвівалися. Та народ уже повертав до домівок, бо ж на той, рятівний, берег уже зайшло військо в німецьких мундирах.

Без родини Алли на селі не відбувалося жодного свята – діди-бабусі, мама з татом були щедро обдаровані музично-пісенними талантами, а ще серед них були поети, художники, скульптори… Артистичні гени дісталися й дітям, а згодом і онукам. Та коли Алла після школи вступила до Станіславського (нині Івано-Франківського) медичного інституту, нікого це не здивувало, тим більше батьків-учителів. А дівчина із задоволенням поринула в світ науки зцілення, при цьому встигаючи співати в хорі, грати у виставах, виступати на оглядах художньої самодіяльності з гітарою, відвідувати секцію гімнастики. І як таку красуню й спортсменку було не помітити бравому льотчику морської авіації? Хоча з Євгеном вони були однокласниками, тож довго не барилися з одруженням, і вже на третьому курсі Алла народила сина.

Закінчивши виш, виїхала до Архангельська, за деякий час переїхали за Полярне коло, куди перевели чоловіка й де катастрофічно не вистачало лікарів. Тож Аллі доводилося займатися не лише хірургічною практикою, а й працювати акушером-гінекологом, окулістом…

– А тривалі полярні ночі, – цікавлюся, – не дошкуляли? Багатьох це напружує…

– Було не до цього, – всміхається Алла Миронівна, – дефіцит фахівців у білих халатах позначився й на режимі роботи: дні злилися з ночами, навантаження – божевільне…

А відтак не потрапити на судно лікарем було просто неможливо.

– Нічого, – сказала тоді собі, – сходжу в один рейс – і все.

На ділі ж вийшло аж дванадцять років плавучої біографії.

Утім, до труднощів Аллі Миронівні було не звикати, бо ж народилася й зростала в добу, коли затребуваними були неабиякі терпіння й мужність, світлий розум і готовність без роздумів підставити плече.

…Піврічне плавання добігало кінця, й вона вже практично розпланувала кожний день довгоочікуваної відпустки. Позаду залишилися урагани, холодні океанські простори, калейдоскоп найрізноманітніших картинок буднів: трал, який висипає сорок тонн упійманої мойви, майже п’ятиповерхові мотузяні сходи, котрими лікар Вишневська спускається в шлюпку, щоб перебратися на корабель, де її чекають. А в тридцятигодинних перельотах, скажімо, на Кубу чи в Аргентину, Нігерію чи Перу, чого тільки не згадувалося: суворі та прекрасні фіорди, через які кораблі «вели» дельфіни, подібно лоцманам прокладаючи шлях. Або ж акули чи кити за бортом, яких упізнавали за характерними фонтанами. Айсберги. Перехід через легендарний Панамський канал, пролив Дрейка. Страшні пожежі, що траплялися на суднах, чи навпаки, обледеніння у північних морях…

Господиня показує мені диплом від «Нептуна», виданий їй під час хрещення на екваторі.

– Інколи, – зізнається Алла Миронівна, – мені здається, що все це було не зі мною…

Якось, переступивши поріг управління, аби здати звіт і зі спокійною совістю піти на заслужений відпочинок (два роки не була у відпустці), чує від посадовця, який приймає документи, що терміново потрібні лікарі до Вірменії, де нещодавно потужний землетрус буквально стер місто Спітак. Алла Миронівна перервала монолог: «Коли вилітати?».

Для неї прикладом завжди були її батьки – родина, в якій зростало четверо дітей. Доля досить часто випробовувала їх на людяність, мужність, відданість своїй справі.

… Рік 1942. Молодь з окупованої території тисячами відправляють на примусові роботи до Німеччини. Не обминула ця чаша й Євгенію Андріївну. «Доброзичливці» таки донесли, що Мирон Троян воює в Червоній Армії, тож багатодітну матір вносять до списків гастербайтерів. Їй вдалося утекти, та, зрозуміло, що з’являтися вдома не могла, довелося перебувати в партизанському лісі.

Якось перед світанком Аллу розбудив шепіт, підійшла до напіввідчинених дверей – у смужці світла каганця побачила маму, котра викладала на стіл невеличкі консервні баночки. Тієї ночі злетів у повітря ворожий ешелон. І коли вранці Алла спробувала похвалитися, що, мовляв, до них приходила мама, дід розсердився не на жарт: «Запам’ятай, цього не було, це тобі наснилося!»

Батько як пішов на строкову ще в сороковому, повернувся десь за рік чи навіть два після Перемоги з бойовими орденами, пораненнями, контузією та величезним бажанням відроджувати, відбудовувати рідну школу. В кінці навчального року, отримавши гроші за відпустку, директор Смотрицької школи Мирон Дорофійович Троян поквапився до міста, щоб закупити інструменти для омріяного духового оркестру.

Для себе він нічого не вимагав, не «вибивав», уважаючи це заняття непристойним для інтелігента. Був настільки закоханий в мистецтво, що вів переписку із власною донькою у віршах, ребусах. Відповіді батькові Алла Миронівна складала теж у акровіршах. На одному з дружніх шаржів тато зафіксував усі доньчині захоплення: звісно, там є і Нептун, книжки з медицини, довідники з водіння (Алла Миронівна – автомобіліст зі стажем), рукоділля, кулінарії, музичної культури…

До слова, героїня нашого нарису ніколи й не сумнівалася в тому, що мистецтво лише допомагає в житті, доповнює його, робить яскравішим. Колись, на початку суднової кар’єри, її вестибулярний апарат потерпав від незвичної обстановки. На запитання капітана, чим би їй допомогти, вона здивувала: «А дайте мені гітару!». Про «незвичні пігулки» потім ще довго згадувала команда.

Не в штилі щастя

Дієтологією Алла Миронівна зайнялася впритул, коли серйозно захворіла сама. Вилікувавшись, стала допомагати іншим.

– Дієта – операція без скальпеля, – стверджує вона, – і в принципі кожний лікар зобов’язаний володіти основами дієтології. За великим рахунком, я не лікую, а допомагаю людям змінити неправильний спосіб життя на цивілізований.

– У вас пречудовий автомобіль, – звернулася до хворого, – але поставте його до гаражу, якщо хочете додатково прожити ще два-три десятиліття.

До неї приходять, приїздять по допомогу не тільки кам’янчани, а й мешканці столиці – поважні люди та зірки естради, як от Міла Нітіч, до прикладу. Навідуються, бува, й турки, молдовани, прибалти, ірландці…

– Мені не потрібно реклами, – переконана, -я готова ділитися знаннями, досвідом з тими, хто теж готовий пожертвувати своїми найгіршими звичками.

Якось Алла Миронівна, котра частенько консультує монахів, потрапила й до одного з релігійних зібрань, де якраз посилено молились за те, щоб Кам’янець обминув землетрус, який прогнозували фахівці. Жінку це вкрай обурило: як можна просити відвернути лихо від себе, адже воно в такому випадку має проявитися в іншому місці й зашкодити другим. Такий підхід категорично неприйнятний для лікаря Вишневської. У цьому вона вся.

У недільний полудень заходжу до Алли Миронівни. Вибачається, просить зачекати: «Оце зранку важкохворого привезли, не можу відмовити…»

Енергійна, струнка, завжди підтягнута, з гарним смаком, із першою зорею вона вже на ногах, далі – зарядка, водні процедури, бо ж попереду – насичений день: зустрічі з пацієнтами, робота з довідниками, енциклопедією, новою інформацією, домашнє господарство, спілкування з рідними (син Алли Миронівни – лікар, онука, зять – також у цій професії).

Розглядаємо світлини: «От мій син на чемпіонаті України, сам Леонід Жаботинський подарував переможцю свій пояс, а ось Ігор й на концерті – теж пішов у нашу породу…»

Піднімаємося з Аллою Миронівною на поверх вище крутими, майже вертикальними сходами:

— Обережно, – попереджує мене, – тримайтеся за поручні!

Сама ж легко, ніби професійний альпініст, буквально злітає наверх.

Для Алли Миронівни, як і для її численної рідні (пам’ятаєте Аліма Трояна?) спів посідає особливо чільне місце. Отож, і поспішає вона на репетиції відомого народного аматорського колективу «Вечірні зорі» – дітище Ольги Підгородецької, до колективу, в якому віднайшла нових друзів, де Алла Миронівна черпає і натхнення, і життєдайну силу, і радість від земного життя.

– За морем не сумуєте? – показую на фото.

– На березі жадаєш швидше вийти туди, а там виглядаєш сушу, – сміється, – втомившись від бурі.

За штилю, звісно, набагато комфортніше, безпечніше, спокійніше, та, як я розумію, Аллі Миронівні Вишневській постійний спокій набрид би – такої вдачі ця людина.

                                                                                                                                                                                                                                                   Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар