Спецпризначенець Дмитро Букатко: “Щоб війна скінчилася”

З Дмитром домовилися зустрітися у місці, де ніщо б не заважало нашій розмові, та вже за декілька хвилин до нього стали підходити знайомі хлопці, як з’ясувалося, – побратими. Найчастіше звучало: «А ти пам’ятаєш?..».

Згадували імена двометрового Льоні-кулеметника на прізвисько Манюня, чорнявого Карима, Василя, котрого чомусь називали Петром…

Довелося брати ініціативу в свої руки, бо учасник бойових дій, спецпризначенець Дмитро Букатко поспішав до дитсадка за донькою.

  • Дімо, у Вас, між іншим, дуже мирна професія.
  • Авжеж, будівельник – це точно не той, хто руйнує. Півжиття цим займаюся.
  • Як? Вам то всього…
  • З шістнадцяти років взявся допомагати сім’ї. У Криму, коли народ ще вільно відпочивав на морському узбережжі, ми з батьком здавали котеджі в Ялті «під ключ».
  • І строкову пройшли там же – у Сімферополі.
  • У внутрішніх військах. Так що недарма мене згодом навчатимуть військовій розвідці.
  • Коли на Донбасі розпочалося протистояння, Вас призвали?
  • Швидше я сам себе мобілізував. Друзі поїхали до зони АТО, та й один мій 21-річний родич посивів під Волновахою… Отож, прийшов до військкомату й попросив повістку – вважаю себе патріотом.
  • В ОМВК служить команда, котра сама пройшла гарт на Донбасі, та уявіть на хвильку, Дімо, що знайшовся би «ділок», який запропонував би Вам тоді «порішати» питання. Ваші дії?
  • Тобто допоміг би мені «відкосити»? В такому разі я зробив би все, щоб цей спритник більше не міг цим займатися.
  • Ви розповідали, що до поїздки в зону ризику в одній із частин на півдні при підготовці втратили більше тридцяти кілограмів. Не напружував такий режим?
  • Ні, важко, як то кажуть, у навчанні, зате легко в бою. Більше дратували шикування по декілька разів на день. Як на мене, це залишки колишньої системи, бо ж професіоналізму аж ніяк не додають.
  • У секторі, де Ви воювали, зажили лихої слави і Гранітне, і Широкіне. Не жалкували, що практично добровільно потрапили до цієї місцини?
  • Ні, хоча спочатку дійсно було дещо незвично й лячно, та з кожним днем з’являлася впевненість у собі. Доводилося у ворожому тилу мінувати, діставати «язика», та відчуття, що ти на своїй землі, не зникало. Двічі мало не попрощалися з життям – ось тоді й розумієш, що «ганяли» тебе на мирних територіях недаремно й цілком справедливо.
  • А що, крім умінь і певних навичок, потрібно бійцю, щоб вижити в естремальних ситуаціях?
  • Віра в себе обов’язкова. Звісно ж, підтримка друзів, близьких. Та й у нас там випадкових людей не було. Ще перед відправленням до зони конфлікту командир попередив, що будь-хто може відмовитися від поїздки – за це не карають. У нашій групі розвідки жоден не зробив кроку назад.
  • У Вас є відзнаки. А от фото щось малувато.
  • Не люблю селфі. Це не про мене.
  • Повернувшись, одразу адаптувалися до спокійного буття?
  • Було по-різному. Деякий час уночі, як по тривозі, підхоплювався з ліжка. Дуже сумував за побратимами, що залишилися неподалік «нуля». Взагалі не міг ніяк розібратися, чим буду займатися. Невдовзі вирішив: годі придумувати велосипед – я ж завжди любив будівельну справу.
  • Нарешті дружина й донька полегшено зітхнули?
  • Мабуть, що так. Он малу відводжу до садка, що далеченько від дому, зате найкращий. Хочу дати їй якомога більше. Вона, бідолашна, таки отримала стрес: не може бачити мене в камуфляжі…
  • Вільного часу, Дімо, у Вас небагато, а Ви ще й регулярно проходите підготовку в батальйоні територіальної самооборони.
  • А мене це аніскілечки не обтяжує, тому що кожен з нас має бути готовий «підірватися» по першому дзвінку заради миру.
  • А відтак Ваша найзаповітніша мрія…
  • Щоб війна скінчилася.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар