НЕЗБОРИМА СИЛА ПРАВДИ

26 вересня виповнилося 124 роки від дня народження нашого уславленого земляка, патріарха сучасної української байки Микити Годованця

В українській, та й у світовій літературі творчість поета-гумориста, патріарха сучасної української байки Микити Годованця посідає справді почесне місце і, незважаючи на плин часу, не перестає хвилювати своєю злободенністю.

У цьому контексті творчу спадщину Микити Годованця до певної міри можна порівняти із спадком Езопа, Федра, Бабрія, Лафонтена… Його байки та переклади прикрасили європейську і світову культуру, зробили її багатшою, яскравішою, колоритнішою, привнесли в неї наше, суто українське, і цим помітно збагатили безцінні класичні набутки.

Микита Павлович Годованець народився 26 вересня 1893 року у с.Вікнини Гайворонського району, що на Кіровоградщині (нині ж – Гайсинського району Вінницької області) у селянській родині.

Закінчивши Степашківську учительську школу, там же, на Гайсинщині, працював учителем у селі Орлівці, потім – у Бубнівці на Гайсинщині. Навчав селянських дітей, пробував писати вірші. А тут і до війська призвали – йшов неспокійний, передгрозовий 1914 рік. Службу проходив в Естонії, у Ревелі. Та душа, неспокійна вдача прагнули волі, а не строю. Тож щойно демобілізувавшись, вирушив до Києва, де влаштовувався на підготовчі курси для вступу в університет, а водночас і на кооперативні курси, де готували кадри споживчої кооперації. На кооперативних курсах видавалася газета, до якої слухачі писали статті, нариси, вірші. Дописував до газети і Микита Годованець. Його матеріали привернули увагу начальства, і йому невдовзі запропонували штатну роботу в редакції.

Журналістська практика тривала недовго, бо незабаром одержав призначення інструктора споживчої кооперації в Кам’янці-Подільському. Гарне старовинне місто одразу причарувало, заворожило. Та невдовзі кам’янецька споживча спілка збанкрутувала, і у пошуках шматка хліба новоспечений інструктор знову повертається до вчителювання. Влаштовується у Голосківську школу. Одночасно співпрацює із редакцією журналу “Сільська біднота”, пише байки, вірші, друкується.

Відтак були Вінниця, редакція газети “Червоний край”, житомирська, волинська обласні газети. Працює фейлетоністом, літературним працівником, завідуючим відділом. А наприкінці 1929 року переїжджає до Харкова – тодішньої столиці України. Працює у журналах, друкується у різних виданнях. Разом із редакцією журналу “Червоний Хрест” у 1934-му переїжджає до Києва. Тут Микита Павлович з молодою дружиною Серафимою та маленьким Анатолієм тісняться у невеличкій кімнатці у колишньому гуртожитку на Печерську. Звідси його й заарештують у лиху годину, яка невідворотно насувалася…

Засуджений сталінсько-єжовською “трійкою”, ні в чому не винний Микита Годованець довгих два десятиріччя відбував покарання на далекій суворій Колимі. Лише 1957 року спеціальною постановою військового трибуналу Київського військового округу його було реабілітовано.Проте сталінські табори, поневіряння по ГУЛАГах ще довго снитимуться йому ночами…

Кінець 50-60-ті роки були періодом справжнього творчого розквіту непересічного таланту сатирика. З’являються друком його нові книги. У 1968, 1973 рр. виходить двотомник байок Микити Годованця з передмовою…

Поет-сатирик залишається вірним своїй творчій манері: гостро і дошкульно висміює пороки тодішньої дійсності, спрямовує вістря сатири не лише проти ледарів, нероб, бюрократів, а й проти безвідповідальності, підлабузництва у різних ешелонах влади.

Твори Годованця друкуються у шкільних хрестоматіях, вузівських підручниках. їх читають, вивчають школярі та студенти. Здавалося б, Микита Павлович повністю посів своє заслужене місце у літературі та суспільстві. У древній Кам’янець, що на Поділлі, приїздять звідусюд відомі сатирики і автори-початківці показати свій доробок уславленому майстрові, поцікавитися його думкою. Патріарх охоче зустрічається з колегами, радить, допомагає. І водночас продовжує наполегливо працювати. Саме у цей час він захоплюється перекладами творів класиків світової культури – Езопа, Арістотеля, Леонардо да Вінчі, Лессінга, Федра, Бабрія, росіянина Д.Бєдного, поляка І.Красіцького…

Як згадує син видатного байкаря Анатолій Микитович, жив батько в останні роки досить скромно. Його робочим столом була звичайнісінька дощечка, яку зазвичай класик клав собі на коліна і писав на ній. Сюжети для нових байок добирав надто вимогливо.

– Якось, – згадує Анатолій.Годованець, – батько запропонував: “Ти всюди буваєш, зустрічаєшся з такими неординарними ситуаціями, що хоч одразу – у книжку. Занотовуй, принось мені. Підійде щось – отримаєш від мене гонорар”. Я приносив щось свіженьке і, як на мене, оригінальне майже щодня. Але батькові догодив лише один-єдиний раз. Дуже вже вимогливим був”.

Жила родина Годованців на батьків скромний гонорар та синову зарплатню (Анатолій Микитович трудився на електромеханічному заводі). Зайвих грошей у них не було, кожна копійка мала своє призначення. Коли Годованець-старший отримував від видавництв більш-менш солідний гонорар, що траплялося нечасто, не забував допомагати тим, хто цього особливо потребував. То рідній племінниці Марії у Мерефу надсилав дещицю, аби купила собі корову, то табірному побратимові, кавказцю Варламу Хаджалії, у якого згоріла хата. Коли хтось із домашніх спробував би заперечити: у самих, мовляв, скрута. Микита Павлович тут же відповідав: “А хто ж іще їм допоможе?”. Звісно ж, що його слово було останнім.

Таким він був у реальному житті й творчості. Любив людей і працював задля них, наскільки дозволяло йому підірване Колимою, жорстокими репресіями здоров’я.

За своє недовге творче життя сатирик створив понад 500 власних оригінальних байок, притч, опрацював більше 1100 запозичених сюжетів. Остання збірка його творів побачила світ 1975 року у видавництві “Дніпро”, коли автора вже не було серед живих.

Присвятив він цю книгу Серафимі Миколаївні – дружині, другу, “своїй вірній помічниці на життєвій ниві”.

27 серпня 1974-го, коли у подільських садах гупали, падаючи у нескошені трави, золотаві антонівки, стражденна душа патріарха української байки відійшла у Вічність.

Похований Микита Павлович Годованець на старому міському кладовищі, де спочивають вічним сном близькі родичі його вірної дружини Серафими Миколаївни, що прихистили їх у важкі для обох часи, де і сама вона почила між розлогих, гіллястих дерев сумовитого парку. Сюди часто приходять люди — жителі древнього міста над Смотричем, гості, а також приїздять сатирики, гумористи з різних куточків України.

Щоправда, негаразди і скрута останніх літ даються взнаки: все менше гостей збирається на свято байки у славному Кам’янці. Нерідко чути, а чи треба воно взагалі, це свято? Годованець, мовляв, хто? Радянський байкар. Його шанувала тодішня влада, навіть орденом «Знак Пошани» нагородила до 80-річного ювілею. Але “опоненти” забувають при тому, що та ж влада безпідставно відправила його у колимське заслання і одібрала два десятиліття життя. І ще. Він писав для людей, а з недолугими можновладцями боровся усією силою свого гострого слова, мужньо, нещадно, за правду життя.

Як засвідчують документальні джерела та очевидці, міцна творча дружба єднала у 60-70-ті роки минулого століття основоположника сучасної української байки Микиту Годованця і студентів, викладачів Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту (нині – Подільський аграрно-технічний університет). Байкар часто зустрічався з колективом вишу, виступав перед студентською аудиторією, читав свої твори. Пізніше, після смерті письменника, дружні зв’язки продовжував його син Анатолій Микитович. У фондах бібліотеки вишу зберігаються книги, подаровані в свій час книгозбірні батьком і сином Годованцями. Слід відзначити, що Анатолій Микитович чимало зробив для популяризації творчої спадщини свого батька.

Шанують класика української байки, його творчість у ПДАТУ і нині з нагоди 124-ї річниці від дня народження славетного земляка працівники наукової бібліотеки разом з викладацьким колективом проведено літературно-мистецький захід, присвячений його творчості.

Працівники бібліотеки, студенти розповідали про життєвий і творчий шлях байкаря, читали його твори.

Учасники заходу зустрілися із письменником, лауреатом літературних премій імені Микити Годованця, інших престижних відзнак Мар’яном Красуцьким, автором трьох книг про Микиту Годованця. Студенти зачитали розділи з роману Мар’яна Красуцького «Довга дорога вночі».

Цікавою була його розповідь про роботу над книгами, про перебування байкаря на Колимі, куди Микита Павлович був засланий злочинним режимом.

Ольга ЦИГАНЮК, завідуюча науковою бібліотекою Подільського аграрно-технічного університету. 

Додати коментар