На відстані серця

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

«Коли я виросту, – сказав мені колись мій дев’ятилітній син, який по дорозі до школи дарував свої бутерброди голодним тваринкам, – я буду годувальником собак».
Звісно ж, я не стала переконувати його в тому, що такої професії нема. І от через багато років онук-третьокласник, почувши дружній стрекіт цвіркунів за вікном, заявляє: «А я знаю, про що вони розмовляють!».
Як би хотілося, щоб дітлахи, подорослішавши, не втратили цього дорогоцінного зв’язку з живою природою, щоби «мова» її була, як і раніше, близькою і потрібною їм.

Вони живуть поруч з нами, та часто-густо ми так звикаємо до цього факту, що й не помічаємо голодних очей шариків, рексів, полканів, не чуємо жалібного нявчання викинутих кимось до смітника новонароджених кошенят, не маємо часу занести до ветклініки поранене пташеня…
Он ті бабусі, що сидять на лавці мирком і ладком біля під’їзду, вже винесли вирок сусідці, котра вигулює двох собак: «Бач, робити їй нічого, от що то значить більше турбот не має…». Нібито вони зайняті чимось важливим. Саме такі називають тих, хто пригріває у своїй домівці хвостатих, «зоошизонутими» (це ж треба таке паскудненьке словечко придумати!).
Щодо Анжели Швець, то якраз дуже важко знайти людину більш зайняту, аніж ця молода жінка. З нею зустрічаємось в приміщенні громадської організації «Душа бродяги». Якщо ви думаєте, що це офіс, то помиляєтесь. Насправді це пристосовані до тимчасового утримання собак і кішок квадратні метри. Зрозуміло, що хотілося б облаштувати їх комфортніше, але… Цих «але» на сьогодні чимало. Тож Анжела кожну вільну хвилинку присвячує не просто чотирилапим, а тваринкам, які захворіли, потрапили під колеса машин, утратили зір внаслідок травм. Щодня, як то мовиться, без вихідних і перерв на обід волонтери лікують, миють, годують, шукають їжу та домівки для своїх підопічних. Дивуєшся цьому терпінню, наполегливості, необмеженому, непоказному милосердю людей, які, маючи сім’ї, власні проблеми і турботи, без перебільшення демонструють героїзм і найвищої проби Людяність.

– А що для Вас, Анжело, це заняття? Хобі, обов’язок перед суспільством?
– Це моє життя, – відповідає.
Недаремно кажуть, що дати собаці кістку – не милосердя, а поділитися кісткою з ним, коли ти сам голодний, – це є справжнє. Який глибинний зміст у цьому вислові, з якого витікає, що далеко не кожен здатен виявляти такі почуття до братів наших менших. Подекуди стикаєшся з міщанською позицією щодо того, що собаки кусаються, кішки розносять інфекції, мовляв, знищувати безпритульних тварин треба. І знищують нібито із санітарно-гігієнічних міркувань. А між іншим доведено, що жоден собака чи кіт не кинули хворого чи безпритульного господаря, бо відданість їх не знає меж.
І потім найпростіше з рушницею в руках відстрілювати все, що заважає нам безтурботно жити, не перейматися, не хвилюватися. А як же бути з двоногими – наркоманами, асоціальними елементами, які розповсюджують СНІД, туберкульоз, психічно хворими (ніхто з нас не застрахований від зустрічі з ними)?
До слова, людяність визначається не нашим відношенням до оточуючих нас людей, а ставленням (увага!) до тварин. Ось показник й індикатор того, що насправді закладено в нас, бо тваринки – істоти повністю беззахисні, та вони такі ж, як і ми, частки природи. А відтак ніхто не давав права людині вирішувати кому благоденствувати, а кого – на «мушку».
Отож, маємо радіти з того, що серед нас є такі подвижники як Анжела, її найближча помічниця Леся, чудові хлопці Павло і Олександр, семикласниця Настя та ще багато інших.
При мені в двері постукали, і якийсь чоловік приніс електрочайник, тієї ж миті, не назвавшись, не очікуючи подяки, зник. Прочитав у Фейсбуці випадково, що є така потреба, і зробив тихо, без зайвого галасу добру справу.
Є в Анжели та її друзів заповітна мрія – викупити будівлю з територією (за містом або в промзоні) в розстрочку, аби нарешті в місті був постійний притулок для її підопічних.
Є такий в обласному центрі, та Анжелі хотілося облаштувати його за іншим планом, бо тварини не мають сидіти в клітках, нудьгуючи і згасаючи через відсутність руху, волі, свіжого повітря.
Читач поцікавиться, а чи не хотіла б влада надати у цій шляхетній справі допомогу? Треба віддати належне міськвиконкому, котрий зробив проектну документацію на притулок для тварин за 60 тисяч. На превеликий жаль, далі діло не пішло: бракує коштів на безпосереднє зведення самої споруди. Один із запропонованих варіантів також не відбувся. Приміщення колишньої котельні можна було переобладнати, та земля під нею належить Мінобороні – випадок важкий. Якось з’явилася надія на учхозівські ангари, рештки ферм, та ПДАТУ має свої плани.
Влада дійсно спонсорує «Душу бродяги» на предмет стерилізації безпритульних, але лікувати їх доводиться за кошти волонтерів і небагаточисельних благодійників. А харчування, а певне обладнання, а транспортні витрати? Ось який вантаж на плечах наших добровольців!
Давайте ж заглянемо, не відкладаючи на потім, до братів наших менших (це неподалік пансіонату «Турбота» – Руські фільварки) і бодай хоч чимось допоможемо. Ну, до прикладу, не сходимо раз на каву чи морозиво, або ж візьмемо до своєї домівки пухнастика (нас он скільки в Кам’янці!). Захистимо тих, хто дуже потребує цього, а добра справа – вона завжди на відстані серця.
Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар