МОВЧАННЯ ЦВИНТАРІВ
Нещодавно з нагоди (на жаль, сумної) довелось побувати на одному з кладовищ, ховали знайому людину. Зустрів колегу по професії. Не бачилися певний період часу, а тут стільки знайомих облич. Згадали минуле, поговорили про нинішнє, помріяли про майбутнє.
Але не це запам’яталося, вірніше, вразило. По перше – на вході порадувала капличка, закладена мною у вісімдесяті роки. Раніше її не було, як і багатьох інших священих будівель, храмів, які зросли в Україні, наче гриби після дощу рясного. Тут не тільки відспівують померлих, а й замовляють сорокауст, ставлять свічки за упокой та здоров’я. По друге – кинулися в очі могили багатіїв і пам’ятники більш схожі на витвори мистецтв. Але судячи із датам на них, нинішнім «господарям життя» недовго довелося пошикувати. Як то кажуть, на всенародному горі в рай не підеш, та й здоров’я ні за які гроші не купиш.
Тільки мова не про це. Вразило інше. Багато могил в різних куточках кладовища заросли лободою, хвощем, полином, лопухами висотою із людський зріст. Коли їх вирвати неможливо, потрібні лопата, коса, інший ручний реманент.
І подібну картину можна спостерігати на будь-якому цвинтарі та в будь-якому куточку країни.
Коли похоронна панахида закінчилася, неспішно пройшовся ледве вловимими стежками. Похилені надгробні плити, напіврозвалені могилки, на яких ні табличок, ні фотографій. На одному з кладовищ (в минулому – єврейському) зробили пасовище для худоби. Ганьба!!!
І тепер важко встановити хто тут знайшов останній притулок. Серце защеміло. Як же так, невже у них не було і немає родичів, друзів і близьких, що про них ніхто не згадує. Стало сумно. Невже ми стали іванами, які не пам’ятають рідних. Серед них зустрічаються могилки і захисників Вітчизни в різний час, і ветеранів праці. Невже вони не заслужили того, щоб їх імена не покрила трава забуття.
Буваючи в деяких країнах Європи бачив, які там доглянуті кладовища, на які можна ходити, як у музей під відкритим небом.
Кожна могилка вилизана, пам’ятники, як по струні, без зайвої вишуканості, але капітальні і красиві, зроблені зі смаком.
Асфальтовані доріжки, запалені свічки прикриті ковпаками, щоб не задував вітер або не залив дощ. Все там дихає дійсно спокоєм та умиротворенням.
Ми ж відвідуємо цвинтарі рідних і близьких, раз-два на рік напередодні поминального дня або з нагоди.
А потім посилаємося на брак часу, вічну зайнятість, інші причини. Хоча, ще класики застерігали: «Не забувайте батьківських могил».
Давайте пам’ятати про це завжди, а не тільки з нагоди, бо всі там будемо, тільки в різний час.
Мета мого допису – для роздумів кожного смертного.
Я по натурі оптиміст, лікар, знаю і бачив добре і кепське, сьогодні і моє сонце на заході. Тримаймося!!!
В.А.ХИЛЮК, пенсіонер, голова ветеранської організації Жванецької ТГ.
Автор:
admin
