Людмила Калашникова: “Дисиденткою я стала в пʼятирічному віці”

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

За вікном пролітали станції, роз΄їзди, скромні будиночки обхідників колій, миготіли вогні далеких поселень, і під одноманітний стукіт коліс п΄ятирічна Міла із сумом розмірковувала над тим, що ось знову їхня сім΄я їде на нове місце татової служби – цього разу ще й на чужину, до Німеччини.

На ранок потяг пригальмував у Бресті. Можна було вийти, щоби хоч трохи розім΄ятися. На пероні гамірно – люд із чемоданами, клунками, напівсплячою дітлашнею метушиться…

І тільки оті жіночки у куфайках, запнуті товстими хустками, із посинілими від холоду обличчями, здавалося, нікуди не поспішали, пропонуючи пасажирам смажене насіння чи гарячу барабольку із солоним огірочком – делікатес неабиякий у дорозі…

Чим більше ми спілкуюся з Людмилою Андріївною Калашниковою, тим більше впевнююся у тому, що мені дуже повезло: не щодня зустрічаєш людину, яку життя куди тільки не закидало, та її щира любов до України – «чудової країни, дивовижної та єдиної» назавжди оселилася в серці.

Легко, і кожний погодиться зі мною, любити, пишатися краєм заможним, благополучним, даруючим усім рівні можливості й блага, а от залишатися вірним батьківщині в ненайкращий для неї час, більше того, намагаючись зробити для неї щось важливе, – не всякому до снаги.

Якоїсь миті нашій героїні захотілося поділитися своїми почуттями зі співвітчизниками, і тоді інженер із радіоелектроніки Людмила Калашникова взялася за перо, щоб розповісти про близьку й дорогу їй Україну. Скажу одразу, що розкривши її книгу «Уклін вам низький», я забула про годинник, і розуміючи, що в мене ще купа справ, не могла відірватися від видання.

Написано нібито для дітей, але за великим рахунком – для українців, незалежно від віку.

Патріотами не народжуються – ними стають. Як це і трапилося з дівчинкою Мілою, яка з татом-військовим прибула до «переможеної» Німеччини, не перестаючи дивуватися на кожному кроці порядку, мало нестерильній чистоті, працелюбності тамтешнього населення, містам, потопаючим у квітах, культурі… Широко розкритими очима дивилася дитина на німецьких фрау – підтягнутих, у фільдеперсових панчохах, білих рукавичках, згадуючи жіночок з брестського вокзалу з чорними нігтями, у забризканих болотом гумових чоботях. Це був інший світ, який закарбувався в пам΄яті малої Людмили. Тієї пори і з΄явилася перша образа: «А чому в нас не так?».

Власне, це і спонукало згодом Людмилу Андріївну в зрілому віці звернутися до традицій українства, славних сторінок історії держави в котрих і зберігається секрет потенційного нинішнього і майбутнього добробуту, щасливого життя нашого сучасника. Про таємниці не йдеться: усе гранично просто – узяти на озброєння найкраще, чим послуговувалися наші діди-прадіди, а для цього потрібно не нехтувати знаннями минулого.

Був у нас не так давно введений в шкільну програму предмет «Народознавство», який особливо не заглиблювався в основи моралі українського народу, орієнтуючись здебільшого на вивчення зовнішньої атрибутики. А як з΄ясувалося, однієї вишиванки замало.

Просила Людмила Калашникова чиновництво від освіти затвердити її книгу в якості хоча б посібника для позакласного читання – відмовили. Зате Надія Савченко, з котрою зустрілася Людмила Андріївна в Києві, купила п΄ятдесят екземплярів книги для бійців ООС.

Коли Людмилиного тата направили в академію, їй було якихось вісім років, і мала вона навчатися на той час в однім із Ленінградських закладів. Школярку, котра щойно приїхала з Європи, вразило, що учні школи імені Крупської ходили в класах усі в однакових сірих тапочках (змінне взуття), на перервах діти прогулювалися коридорами безшумно, парами, узявшись за руки – ніяких відхилень тут не допускалося. Та новенька вирішила заявити про себе протестом, навмисне «забувши» ненависні тапочки вдома. Вона не хоче бути схожою на тих роботів! «Як? Ти посміла прийти без змінного взуття?!», – буквально свердлила її поглядом завуч. Чергові навколо завмерли. Та маленька бунтівниця наказала собі: «Міло, подивись, подивись сміливо в ці злі очі, лише так ти зможеш залишитися людиною». І дійсно, погляди суворої наставниці й нескореної другокласниці схрестилися – і Людмила подумки привітала себе з перемогою. Відтак вона вже нікого й нічого не боятиметься, людина починається з гідності.

Я іноді римую. І, слово честі, не знаю як так сталося, бо коли писала цей нарис, несподівано серед чистих листків знайшла цей вірш, який і не пригадаю, коли накидала.

Не увійти в нову історію,

Якщо коріння не пізнати,

Якщо життям своїм і долею

Найголовніше не сказати.

У кожнім дні та кожній миті

Важливо зберегти оте,

Що нині та через століття

Буде в ціні понад усе.

Не увійти в нову історію,

Якщо «сьогодні» змарнувати,

Життям своїм, своєю долею

Нащадкам нічого сказати.

Ось вам і паралелізм думок. І як не повірити в те, що всі ми, громадяни цієї країни, думаємо про неї, турбуючись про подальшу долю нашої землі, – просто декому треба часом прориватися крізь розумові лінощі й сплячку, щоб усвідомити заради процвітання Батьківщини треба більш активно її любити.

«Та я кістьми ляжу, – казала мені Людмила Андріївна, – аби подолати байдужість, апатію, дрімучість принципу «Моя хата скраю».

Її не збило з пантелику небажання окремих місцевих учителів, яких просила, щоби посприяли презентації книги серед їхніх вихованців, авторка рішуче йшла в «народ» – на вулицю, на фестивальні майданчики, і туристи з інших областей, з емігрантського кола цікавилися написаним.

А то її ще запросили на Донбас – до Краматорська, Слов΄янська (тоді вже звільнених), де дуже тепло сприйняли її дітище.

Її мало хвилює матеріальний бік питання (у видання книги вклала частину коштів з проданої квартири), хочеться інвестувати в душі земляків те головне, без чого не відбудеться відродження особистості українця.

«Я, – сміється пані Людмила, – своєю книгою перевіряла владу, намагаючись «розчистити» їй шлях до масового читача, бо ж пам΄ятаєте, як уважав один з відомих поетів, прирівнявши перо до багнета?».

Взагалі для Людмили Калашникової незалежність є поняттям глобальним. Особисто її завжди заважали рамки, обмежуючі свободу її думки, поглядів, принижуючі її гідність. Тож коли закінчивши один з найкращих вишів України – Київський політехнічний, потрапила на режимне підприємство, де крок управо чи вліво строго контролювався, де творчість думок, ідей регламентувалася загадковим статутом «Не можна», «Так треба», «За вас подумають», «Там знають краще», розпрощалася без жалю зі своїм робочим місцем.

Працювала вона і головним методистом на ВВНЧ і в університеті Шевченка (її деякий час наполегливо схиляли до захисту дисертації) та душа Людмили Андріївни жадала простору, справи, близької серцю й вібраціям усього її єства.

А відтак по-спражньому щасливою стала, влаштувавшись екскурсоводом до Державного музею народної архітектури та побуту, що в Пирогово під Києвом. Зачарована цим куточком старовини, ожила, ніби крила за спиною виросли. А разом із тим прийшло усвідомлення того, як не вистачає сучасним українцям заповіданої мудрості пращурів – уміння нести красу і любов у світ. За це Людмила Андріївна Калашникова готова йти в бій хоч щодня, не зважаючи на вік, недуги.

«Я школу молодого бійця, – посміхається, – пройшла ще в дитинстві під керівництвом батька – командира, котрий, ідучи в запас, не спокусився на заманливі варіанти, обравши постійним місцем проживання Україну. Наше коріння тут.

Так, сьогодні в нашому домі нема того ладу, достатку, сімейної згоди, котрі хотілося б мати. Але ж хату через це не кидають. Хіба не так?!».

P.S. Наразі Людмила Андріївна пише нову книгу, а до цього одне з її оповідань друкувалося в дуже відомому часописі.

Тож запропонували їй якось вступити до Спілки письменників, на що лише розсміялася: «Та яка я письменниця? Я одна з багатьох, хто безтямно закоханий в Україну».

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар