Для кам’янецької поетеси та перекладачки Юлії Лискун книги, що крила для птаха

«Мене везли туди, як на коронацію!» – згадує Юлія ЯВОРСЬКА-ЛИСКУН. Ще б пак, мала ж бо потрапити до знаменитої місцини з неповторними пейзажами, а головне – зі славною, цікавущою історією. І ось воно, одне із сіл Золотої долини. Сонячно-прозорий осінній день, краєвиди, ніби щойно зійшли з картинки, гостинні люди…

Вразила й прадавня історія – заросла сухим деревом, чагарниками, по-сирітськи занедбана. Це вона змусила Юлію усю дорогу додому проплакати, міцно притискаючи до себе півторби каміння (воно ж дихає, живе), котре прихопила звідтіля.

…Активнішу, аніж Юля Яворська, годі було й шукати в їхній школі. Тож великою загадкою для всіх було те, як дівчинка залишається відмінницею. Мало хто знав, що ще й тягнула на собі (так склалося) весь домашній побут і молодшого брата. Та вже з десяти років Юля визначилася – буде тільки журналісткою. Тож з атестатом без жодного сумніву вирушила до університету Шевченка.

Книжки вона любила завжди, і за багато років нічого не змінилося. «Це мій рай!», – каже Юлія. Але тоді дівчинка й передбачити не могла, що колись буде писати їх сама, що стане поетесою, перекладачкою, випустить сім збірок, перекладатиме з польської, словацької.

Випадковість? Гадаю, що ні. Вона мала прийти до цього. «Це Боже», – стверджує Юлія.

Так, на її шляху траплялися особистості неординарні. Та ж Катерина Катушинська, уродженка Словаччини, монахиня, з якою Юлія познайомилася у видавництві костелу, де перекладала Святу Мессу українською.

Знаковою була і зустріч з видатною органісткою Анною Мокровою, котра чудово володіла польською, та й взагалі могла в оригіналі читати всесвітньо відомих авторів. Зокрема, для Юлії вона відкрила світ Марселя Пруста.

А підводячи читача до розгадки потягу героїні нашого нарису до перекладацької діяльності, не можемо не згадати про її корені. Адже дід Юлії з роду Левінські приїхав 1900 року з Катовіц, працевлаштувавшись на цукроварні. Тоді й зустрів свою половинку – україночку.

На якомусь етапі Юлія навіть отримала можливість удосконалюватися в мові предків, навчаючись у Міжнародній школі журналістики, що в польському містечку Торунь, беручи участь у роботі Всесвітнього конгресу (1994 р.) сімей у Варшаві.

Її помітили. Друкувалася в польських виданнях. Інакше кажучи, кар’єра Юлії могла б складатися успішно й там, за межами України, якби не одне «але» – більше трьох днів вона не могла ні насолоджуватися, до прикладу, екзотикою Криму, цивілізацією чужих країн чи перебуванням у Києві – її одразу наздоганяла така прекрасна і водночас жорстока штука, як ностальгія. Звідусіль її непереборно тягнуло до Кам’янця, дорогого серцю міста.

Перекладаючи твори словацьких, польських митців (а у п’ятому класі відкрилися її здібності й до англійської), узялася за опанування турецької.

  • Навіщо? – дивуюся.
  • По-перше, – терпляче пояснює Юлія, – кількість мов в ужитку – показник людської культури, а ще маю мрію дослідити (принаймні прочитати) літописи Османської імперії – вони майже не вивчаються, а це ж частина історії мого краю.

Мені пощастило читати переписку Юлії з українським критиком Віталієм Матеушем (у його доробку – 95 книг). І я не могла не переписати невеличкий уривочок з листа за серпень 2018 року: «Ваша (звернення до Юлії, – авт.) велика праця в перекладі (так саме в інших літературних сферах) заслуговує поваги і захоплення, всякі злісні випади не можуть знецінити Вашого великого вкладу…». До цього, мабуть, було б варто додати зауваження одного з товаришів Юлії – професійного перекладача: «Знаєш, я не зміг би, як ти місяць-два шукати в словникові одне слово…».

Інколи в Юлії знаходять зовнішню схожість з Мерілін Монро, на що вона лише всміхається: «Мерілін – квіточка, краса, я ж – сила…».

В Юлії Лискун, як на мене, є право так сказати, бо займається титанічною роботою з «експорту європейської та світової культури духовних скарбів», а ще глибоко переконана в тому, що майбутнє нашої Батьківщини залежить від (у більшій мірі) духовності кожного українця.

Дуже хотілося б написати, що наша героїня на Олімпі милостиво приймає заслужені почесті та вдячність від тих, для кого, власне, й працює. В реальності на неї не сипляться гонорари, не подаються заявки на її преміювання, вона не позує перед камерами. Втім, цим не переймається, бо головне для неї – можливість займатися улюбленою справою. Це її кисень, наснага, політ уві сні та наяву.

Практично на життя Юлія заробляє найбуденнішим – продажем одягу на ринку. Такий собі крихітний бізнес – бізнесок. Спонсорів у неї нема. Більше того, Юлія сама є ним – за власні кошти видає не тільки свої книжки, але й авторів, які не мають змоги це зробити. У Юлії Лискун тут свій інтерес: хочеться, щоб духовність, високі помисли, громадянська небайдужість стали невід’ємною ознакою приналежності до українства. Отож, продати свої прикраси, сувеніри, якщо потрібно, то й шубу, аби наблизити жаданий час загальнолюдської гармонії, для неї не проблема.

Сьогодні голова кам’янецького осередку «Україського клубу» Юлія Лискун «частує» земляків (звісно, за власний кошт) «Шарлоткою» – газетою для жінок. Свої книги вона просто роздаровує, називає це – «ділитися скарбами». Торгова точка, де вона працює, радше нагадує… Одним словом і не визначиш – і хата-читальня, і кабінет релаксації, буває, і сповідальня. Дехто приходить за книгою, хтось поділитися наболілим або порадитися.

Колись Юлія не могла заснути до ранку після того, як прочитала «Ляльку» Болеслава Лесьмяна. Днями до неї підійшла жіночка, котрій Юлія запропонувала свій переклад вірша, і зізналася: «Неймовірно!». Заради таких миттєвостей Юлія трудиться і живе.

А завершити розповідь про нашу сучасницю вважаю за потрібне рядками з того ж Лесьмяна:

Чи згадаєш юності день – найдальший від себе

За його далекість, за відліт кудись в небо…

 

Чи чиєсь згадаєш лице, що, згадане, зблідне від холоду?

Своїм очам надасть неспокійного погляду

Від твоєї раптової смерти хоча б одне з них?..

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар