Анатолій Іскрюк з Гавриловець знає, як не жалкувати за прожитим

– Зустрічайте ювіляра, – в доброму гуморі зайшов до редакції нашої газети чоловік років сімдесяти.

– Мабуть, вітання принесли, аби в «Краї Кам’янецькому» опублікувати, – перше, що спало нам на думку. І заходилися підбирати проникливі віршовані рядки з промовистими побажаннями.

Та відвідувач поклав на стіл приватне оголошення у рубрику «Торжок», і інтригуюче подивився на наші здивовані обличчя. Та розговорившись, слово за слово, ми дізналися, що перед нами сидить не звичайний читач часопису, а «золотий».

Анатолій Іскрюк з с.Гаврилівці вже впродовж 50 років виписує улюблену газету й щотижня чекає її у власній поштовій скриньці. Періодика змінювала назву, форму власності, керівників, а Анатолій Михайлович залишається їй вірним протягом цілого півстоліття. Найбільша винагорода для колективу, коли його старання поціновують стільки багато часу. Коли газету читають цілими родинами, поколіннями й ця традиція передається від батька до сина. Відкривається нове дихання, піднімається як вітрила натхнення, готове до творчого плавання та інформаційних відкриттів.

  • Я змалечку бачив як читали видання мої батьки. Це як певний ритуал, коли не пропускався жоден рядок, що несе вісточки з рідного міста та району, ніби ти сам перебуваєш в епіцентрі подій. Не зміг відмовитися від цієї доброї звички і я, оскільки на шпальтах газети знаходжу відповіді на питання, що ставить сьогодення. «Край Кам’янецький» по праву вважається нашою сімейною пресою, – коротко дає характеристику газеті Анатолій Іскрюк.

Після почутого відпустити старого друга просто так не могли, і в товариському колі розчинилися в душевній розмові. Анатолій Михайлович ще той гуморист, й жарти не сходили з його язика від початку нашої розмови й до самого кінця. Почуття гумору йому не позичати, не випадково він є автором низки гострих гуморесок. Не на одному концерті в сільських клубах він зривав шквал аплодисментів, а глядачі тільки й підігрували йому, аби отримати нову порцію сміху. Тож коли парочка його римованих комедійок потрапили до столичної періодики, в знак визнання його мистецтва висміювати, наш байкар отримав книгу від самого патріарха української сатири Павла Глазового.

А вже на наступному святі художньої самодіяльності Анатолій Іскрюк веселив народ не гострим слівцем, а грою на музичних інструментах. Це ще одна стихія «ювіляра», що стала справою всього його життя. Після закінчення Кам’янець-Подільського культурно-освітнього училища він з баяном не розстається, і увесь свій трудовий шлях пройшов музичним керівником в дошкільних навчальних закладах району і навіть думки не спадало змінити професію.

– Де я тільки не співав з дітлахами. І в дитсадку на Довжку грав, і в Колибаївці працював, і в Соколі, Руді, Жванці, Гаврилівцях теж. Так і не стямився, як вийшов на заслужений відпочинок. Якось на прийомі в центральній районній лікарні чую від лікаря: «Це Ви?». Моя маленька випускниця через довжелезний плин часу досі пам’ятає свого музичного наставника. Розчулився до неможливості, бо дітям віддавався сповна й отримувати взаємність після стількох років без сентиментів не можливо, – приємні хвилювання брали гору над спогадами у колишнього вчителя музики.

– Діти – то квіти землі, – не втомлюється повторювати співрозмовник. Й доля йому подарувала за його життєвий принцип «чужих дітей не буває» – синів-спадкоємців. Двох й одразу – близнят Сергія та Олега.

У виховання нащадків Анатолій разом з дружиною Світланою Володимирівною, з якою уже більше 50 років в парі, вкладав все, що знав і умів. Хлопці з дитинства прикипіли до музикування, а навчаючись в пожежно-технічному училищі, віртуозно вигравали на духових інструментах в оркестрі при навчальному закладі.

Навіть свою мрію батько передав з генами.

– Хотів носити військову форму, офіцерські пагони, але до армії мене так і не взяли, а відправили додому ростити і годувати дітей. Все ж мої думки не згубилися, матеріалізувалися. Сини за мене відслужили: Сергій, підполковник у відставці, очолював пожежну частину в Городку, а Олег, капітан, працював на атомній електростанції в Нетішині, – гордо мовить наш герой.

Відрадно чоловіку від того, як йшла його життєва стежка, що обріс дідусь п’ятьма онуками й стількома правнуками, що повсякчас був потрібний.

– Хоч і роки даються взнаки, від життя своє взяв. Промайнула моя історія як один день, старався її писати недаремною, – резюмує наш герой.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.

Додати коментар