ЗОЛОТА КАРЕТА ГУМОРУ
Коли виповнюється 20 років, то, мабуть, серце переповнюється і радістю, і нестримним задоволенням, і гордістю за свою дорослість. Адже тепер і дитинство, і зелена юність позаду. Тепер усе можна, бо ти вже дорослий, бо ти вже відповідальний, були би руки і розум. А що відчуває людина у свої 80, то вже питання. Бо ж звіти про свій шлях і досягнення, злети на ньому вже підсумовано в час відзначення свого і 60-річного, і 70-річного ювілеїв. Але не буду для спокою в серці вникати в переживання і почуття вісімдесятирічного ювілянта. Бо саме стільки виповнюється професорові Віталію НЕЧИТАЙЛОВІ.
У цього незвичайного чоловіка в незвичайний спосіб поєдналися гумор, поетичний і письменницький хист та здатність до дослідницької роботи. Ще в студентські роки ми до нестриму сміялися, коли Віталій читав про пригоди Тараса Бульби в Кам’янці-Подільському зі сцени інститутської самодіяльності.
Після закінчення наших студій я зустрівся з Віталієм через декілька років, коли він уже був завідувачем кафедри. Пам’ятаю, нам потрібно було скласти якийсь звіт, котрий від нас вимагали тогочасні ідеологічні працівники з обласного центру. І тут розігралася гумористична сценка, яка не могла в той час безкарно втілитися у віршовані рядки. Ми внутрішньо посміхались, коли творили явну «липу». Але так було треба, адресати теж не прискіпувалися до нашої писанини, бо жили ми в той час, коли писалося одне, робилося інше, а думки в голові роїлися такі, що ніякий екстрасенс би їх не розгадав. Так нас навчила Система. Більшість сміялася над цим світовим безглуздям лише глибоко в надрах своєї свідомості.
Так і жили ми – достоту,
Як у плоті лоза.
Кожен окремо «проти».
Всі – одностайно «за».
Проте гуморески Віталія з’являлися (і не раз) у місцевій пресі, а згодом і окремими збірками. Вони завжди викликали і посмішку, і нестримний сміх в певних моментах, і їх завжди із задоволенням читали, давали читати іншим, спільно дивуючись гостроті Віталієвого слова, чи дотепності його гумору. Кожен думав щось своє, читаючи рядки творчого натхнення автора, але сміх говорив про те, що автор влучає в ціль.
Я не знаю, хто видумав небилицю про пригоду царя Петра І з капелюхом біля Вітряної брами, але добре знаю, що не обійшлося тут без творців тих міфів, якими забивали нам голову від раннього дитинства і в полоні яких немало наших співвітчизників перебувають і досі, не маючи, між іншим, сьогодні перешкод, щоб їх позбутися. Але лінь і звичка як друга натура, не сприяють цьому бажаному процесу. Пам’ятаю, як на якомусь святі міста учні школи №1 несли портрет цього душителя України, як подекуди в історичних кабінетах шкіл парсуна лютого монарха займала почесне місце. На запитання, чому така пошанівка цьому деспоту, мені відповідали, дивуючись з мого запитання: «Бо він великий політичний діяч». Сумнівний діяч і сумнівні його реформи. Бо навіть могутня більшовицька цензура не могла нічого вдіяти проти фактів і не вилучила слова Т.Шевченка з поеми «Сон»: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну…». На цей факт Віталій Нечитайло відгукнувся гуморескою «Капелюх». Всього декілька слів, кілька рядків, і звичний образ могутнього імператора втрачає свій блиск. Цареві-азіатові немає різниці, де і перед ким справити свою нужду, і не царська мудрість відобразилася на його обличчі, коли «на фортецю (він) витріщивсь банькато». Дуже вже такий вигляд не пасує до того портрета імператора в римських ладунках, на який задивлялися, тримаючи в руках п’ятисотрублеву банкноту російського банку. Іноді можна було почути, як хтось з екскурсоводів смакував цю подію перед екскурсантами, повторюючи заяложений міф і благовірно схиляючи коліна «перед кожним царедворцем або його сином, що нужду справляти зволив під нашим порогом».
Ще раз повернемось до Шевченка, коли він у тому ж самому творі і у тому ж самому місці з болем і обуренням пише про іншу найяснішу особу, Катерину ІІ, і її дії щодо України: «…а Вторая доконала вдову сиротину». Ця ж думка звучить і у Нечитайла: «Сколупнула німка Січ, спалила до цурки». На жаль, «коміки-придурки», як він пише, будуть і далі плести нісенітниці біля Вітряної брами, «смердючки» – запопадливо вислужуватись перед московськими «благодійниками» на телевізійних екранах, звихнуті монархісти – ставити пам’ятники імператриці-шльондрі не лише в Одесі, а комуністи, очманілі від величі свого батька рідного і батька всіх народів, прапороносця миру і генія людства Сталіна, – намагатися відкривати йому пам’ятники і вилазити з його портретами на сумнівні демонстрації. І ще не одна гумореска потрібна від усіх гумористів України, щоби вилікувати оті огидні гнійники на тілі і в душах нашого суспільства.
Дістається від Нечитайла і тому безпросвітному, темному, моторошному головотяпству, яке оточує нас з усіх боків. З пліток, яких у Кам’янці не бракує, можна зібрати цілі колекції. Вам переконливо будуть розповідати про підземний хід від Кам’янецької фортеці до Хотинської, не зважаючи на те, що обидві вони належали до різних держав, навіть і не сумніваючись в технічних можливостях такого дурного проєкту. Одні вам скажуть, що турки під Замковим мостом сховали корону і золоту карету, інші змусять повірити, що там прикопана скриня з коштовним камінням, ще інші вам повідомлять, що там мішок золота. Отож людям, і ніби грамотним, і ніби освіченим, що наслухалися цих розповідей, захотілося якогось дня розбагатіти «на халяву». І взялися «круті хлопці й мужі кам’янецькі» шукати «золото, карету і взагалі багатющі скарби, що їх, тікаючи, турки закопали». Поінформовані люди, яким інформацію, мабуть, надсилають або з Києва, або зі Стамбула, з повною переконаністю і в голосі, і в погляді розкажуть, що турки колись просилися лише на одну добу до нашого міста, бо вони ж, а ніхто інший, точно знають, де захований скарб і як його дістати. Адже свідчення ті колишні втікачі не в Токіо доправили, а в рідний Стамбул. Якусь дещицю вони, як водиться, в нагороду за дозвіл на розкопки залишили б і місту, що дозволило б з нього зробити другий Париж або щось ще краще. Скарб бо багатющий. Але який дурень на це погодиться? Самі дістанемо, не з лісу! І приступили до розробки операції «з великим секретом. Золоті місця ретельно нанесли на мапу, заодно позолотили, кому треба, лапу (бо об’єкт шукати мали в заповідній зоні)». Нагнали техніки з гарнізону, направили на місце розкопок потужні прожектори, бо операцію провадили вночі, аби цікаві не набридали. Перерили все, «та на дні, окрім каміння і рака старого, що пролежав сотню років, не було нічого». Як подібним кандидатам в скоробагатьки надійніше забезпечити успіх такої незвичайної операції, пан Віталій дає слушну пораду. Що робити, щоб безпомилково натрапити на точне розташування скарбу, досить лише прочитати його гумореску «Золота карета». Якщо до пропозиції дослухаються, то матимемо в місті нове чудо і нову гумореску.
Ніщо не сховається від спостережливого ока Нечитайла і його вбивчої характеристики, короткої, але слушної і місткої. Бо ж маємо ми народних депутатів, що забезпечили собі недоторканність, а обранцям своїм – високі тарифи, низькі пенсії, несправедливі суди. Маємо ми мовні проблеми, видумані тими ж депутатами для свого щастя: ви собі, мовляв, чубтеся чи з приводу мови, чи з приводу героїв України, а в наші приватно-депутатські справи не лізьте. І до цього ж: хоча очільниця Прогресивної соціалістичної партії України Наталя Вітренко вже на даний час пенсіонерка, але ми можемо пригадати, скільки шкоди вона принесла своєю політичною діяльністю. На це в той момент Віталій влучно прореагував тим, що вона «до пояса прогресивна, а вище – червона», яка би Україну проміняла сьогодні ж, не думаючи довго, за високі ленінські ідеї та великі гроші. Та ще маємо багато різного непотребу, через який мучиться наш народ, годуючи та утримуючи на своїх спинах оту бидлоту. Сміх сміхом, але думка щоразу спливає в мізках, коли читаєш вбивчі рядки професора-поета: чи позбудемось ми колись отієї гидоти?
Тож хочеться побажати Віталієві не мати втоми у свої 80, а творити ще довго, щоби через багато років впевнено скласти ще не один звіт про свої такі потрібні нам усім труди і дні.
Отже думка, слово письменника і науковця працюють, промивають очі невидющим, пробуджують їх до свідомої дії.
Едуард КРИЛОВ, член Національної спілки журналістів України.
Автор:
admin
