ЖИТТЯ ПРИХИЛЬНЕ ДО ПЕРЕМОЖЦІВ

Сімнадцять днів і ночей лісами, гірськими стежками, а подекуди і трасами вони простували до людей, які могли б нарешті допомогти їм – украй виснаженим, голодним, змерзлим у своєму ганчір’ї, котре колись називалося одягом. Не було в цього гурту попереду мудрого, терплячого Мойсея, та й манна небесна не сипалася на них. Мріяли, змучені спрагою й відсутністю бодай і черственького хліба, сподіваючись на диво, на якусь тепленьку їжу й безпечний дах над головою, де можна було б елементарно виспатися.

Утім, якщо і можливо провести якусь паралель із Біблією, то це згадати про те, що було їх, цих дівчат і хлопців, які пробивалися з фашистської каторги-неволі до наших у березні 1945-го, – дванадцятеро. Як апостолів. Отож, і їм були притаманні мужність, велике терпіння, завдяки котрим вижили тоді й вистояли в подальшому.

Та чи думалося нашому герою, що на схилі літ доведеться ще раз пережити страхіття війни, коли від залпів знову здригається земля, гинуть наші захисники і мирне населення…

ВИПРОБУВАННЯ ПЕКЛОМ

Володя ТКАЧУК, уродженець Чугор, устиг до війни закінчити сім класів. І це можна було вважати першою успішною сходинкою у житті підлітка з родини, де зростало четверо дітей, бо найважчі роки (події жовтня 17-го, колективізація, голодомор 32-33-х років) їхня сім’я, як і мільйони українців, відчула на собі. Так що герою цього нарису також дісталося у світлі того, що відбувалося упродовж перших десятиліть двадцятого сторіччя.

Хоча звичний до повсякденної селянської праці хлопець з оптимізмом дивився у майбутнє, не знаючи, який іспит запропонує йому 41-й рік, – початок війни, відступ радянського війська, окупація…

Восени 42-го, якраз на Покрову, забирали молодь на примусові роботи до Німеччини. Бувало, що й по 2-3 чоловіки з родини. От і їх з братом староста-»звіряка» заніс до списків гастербайтерів. Але Володі вдалося втекти з вокзалу. Щоправда, на волі був недовго. Якраз на Дмитра випав сніг, завантажили їх, 96 чоловік, у «товарняк» – підлога вкрита соломою, важкенні двері на засув – і випустили «по нужді» лише за півтори доби. Наступної зупинки довелося чекати приблизно такий же відрізок часу.

А вже на так званій комісії у зуби, як коням, заглядають, одяг прожарюють (від вошей), дають для профілактики пару пліток і вантажать до тамбурів пасажирського потяга, везуть на фабрику.

Дівчат ставили працювати на преси, хлопцям дають найважче. Харчування необтяжливе для шлунку – три рази на чотири дні: невеликі хлібці-цеглинки, баланда (котру б і пес погребував їсти) о 12.30 і 19.30.

Після зміни – на нари, хоча вночі могли бути ще й додаткові завдання. До прикладу, розвантажувати вагони, де чотири чоловіки мають упоратися з цим за дві години. Хоча в даному випадку йшлося не про людей, а про номери. Володя значився під четвертим. Кожен робітник – робот чи механізм, який не знає втоми, й звісно, не може хворіти.

НА ВОЛЮ!

На дворі – весна 1945-го. 19 березня літаки антигітлерівської коаліції бомбардують фабрику, де трудяться невільники, а заодно й табір, де вони проживають. У приміщенні зносить стелю, вікна, двері – на друзки. Одному хлопцю просто з бритвою відриває руку…

Паніка, метушня, дається команда прямувати на збірний пункт до союзників-американців.

Володі вдалося прихопити домашній кожушок (сонячне тепло тієї пори ще дуже скупе) перед тим, як вирушити у далеку, незвідану путь. Люди розгублені, та організацію бере до своїх рук колишній учитель Іван Іванович, намагаючись підбадьорити натовп. Володя кріпиться зі всіх сил, бо в нього проблеми з травмованою ногою – почервоніла, опухла, дає про себе знати щомиті. Шкутильгаючи, мріє про окраєць хліба, котрого їм ніде дістати. Дорогою американський солдат, що зустрівся їм біля будиночка, виносить декілька млинців, які важко поділити між такою кількістю подорожніх.

За деякий час розвідники із союзних військ завели знесилених мандрівників до двоповерхового будинку німця, де відігрівалися на підлозі, поділивши між усіма два коржі – якраз кожному по крихітному шматочку.

А весна бере своє – де-не-де вже починають зеленіти й квітнути деревця. Та й Володимир відчуває, як з кожним днем у ньому прокидається почуття великої симпатії до його землячки Альбіни, котре міцнітиме і надалі. І з цим не впораються найскрутніші обставини: недаремно любов називають всеперемагаючою.

Мабуть, це і підтримувало юнака, котрий страждав від нестерпного болю в нозі – гангрена була не за горами. На той час він ще не знав, що не лише через гниючу рану втрачає сили, хоча страшенно схуд і ніби танув на очах: підступна паличка Коха вже повним ходом руйнувала ліву легеню.

Дісталися нарешті якогось поселення, зайшли до приміщення школи з голими стінами. Володимир у пошуках ганчірки, котрою можна зробити перев’язку, піднімається на другий поверх, де знаходить придатний для цього мотлох, а ще розжився на офіцерського кашкета, попередньо (так радив Іван Іванович) торкнувшись його (а раптом заміновано?!) палицею.

Йшла сімнадцята доба, коли їх завантажили до студебекерів і доправили на союзницьку базу. Одразу поснули на вузеньких похідних ліжках, і тільки клич «Обід!» розбудив смертельно втомлених людей. Філик (хлопець з Нової Ушиці) приніс ціле відро їжі, хоча споживати її треба було з великою обережністю, адже після тривалого голодування могли статися серйозні проблеми.

Невдовзі усіх було перевезено за Рейн, де 25 тисяч гастербайтерів заселили у 32 казармах: готувалися обіди, лікарі ретельно оглядали прибулих. Люди оживали, а Володимир, навпаки, остаточно втратив апетит і почувався розбитим.

Військовий лікар, послухавши 19-річного пацієнта, спохмурнів: «На рентген! Ймовірно в нього туберкульоз». Володя був приголомшений, бо і раніше чув, що ця хвороба може не залишити шансів на життя. Альбіна, як могла, втішала, хоча й розуміла, що їхня розлука неминуча.

У БОРОТЬБІ ЗА ЖИТТЯ

Переможний травень буяв різноманітними принадами, а для Володимира це була найтривожніша сторінка його біографії. Навіть непогані харчі в американському шпиталі не спрацьовували – стан погіршувався, далі був німецький шпиталь на околиці Кельна, де на 3 поверсі в одній з палат з нетерпінням очікували на своє одужання військовополонений шахтар з Донецька (тоді – Сталіно) Микола, італійці Антоніо, матрос-корсиканець, студент-грек, муляр з Варшави, голова сільпо з Кіровоградщини, Володимир був найважчим. Лікарі з’являлися рідко, пігулок не давали, підлога прибиралася нечасто – лише дві медсестри обслуговували хворих.

І хоча рана на нозі затягалася, Володимир почувався дуже кепсько: все частіше приходили думки про неминучий кінець, та допоміг випадок. Цим хворим зацікавився старий професор, який зважився на експеримент. Не вдаючись до подробиць, які залишимо фахівцям, скажемо, що ескулап наклав на легеню спеціальний апарат, який сприяв відсмоктуванню гною і зіпсованої крові з неї, – справа пішла до кращого. Тож згодом санітарні машини повезли «тубиків» до санітарного потягу, котрий мав йти через Варшаву до Бреста, де на громадян Союзу чекала фільтраційна комісія, що давала дозвіл на в’їзд до країни.

Якщо читач думає, що з цього почалося одужання Володимира Васильовича Ткачука, то це не так. Насправді додому повернувся у дуже тяжкому фізичному й моральному стані, бо хвороба не зникла, тож бій за власне здоров’я тривав, аж доки не наступило повне зцілення. Та найцікавіше, що для цього треба було зібратися з духом, узяти волю в кулак і зрозуміти, що все найкраще не дарується, а виборюється.

І це чудово, що суспільство тих років могло запропонувати таким хворим, як Володимир (а в селі їх було аж п’ятеро), прекрасні диспансери з наступною реабілітацією у відомих санаторіях (абсолютно безкоштовно), а до того ж з’явилися потужні ліки, та наш герой доклав і сам немалих зусиль, перелопативши гору спеціальної медичної літератури, дотримуючись здорового способу життя (ніколи не викурив жодної цигарки), займаючись підготовкою до продовження навчання, що було не останнім стимулом на шляху до повноцінного існування.

Між іншим, уже шість десятиліть Володимир Васильович Ткачук опікується пасікою – що може бути кращим за перебування на свіжому повітрі, в тісному спілкуванні з природою?! Тож і на пенсії не нудьгує, турбуючись про комах, а водночас і про збереження і гармонію довкілля.

УНІВЕРСИТЕТИ ВОЛОДИМИРА ТКАЧУКА

Після прибуття на Батьківщину не забував про свою юнацьку мрію – здобути вищу освіту. А оскільки був ще досить слабким, вирішив оволодіти фахом бібліотекаря, вступивши в 50-ому році до Кам’янець-Подільського училища культури. Та через важкий матеріальний стан за рік перейшов на заочне і прийняв сільську бібліотеку. А ще за рік його осередок культури зайняв ІІ місце за показниками у районі.

Невдовзі, здолавши цю сходинку, «замахнувся» на вищий навчальний заклад, ставши студентом сільськогосподарського інституту, отримав диплом агронома. І так сталося, що в одній із сільських шкіл не було біолога-хіміка. Коли Володимиру Васильовичу запропонували посаду, погодився без вагань, адже все нове не лякало його. Спробував. Сподобалося. А отже, на обрії з’явилася ще одна ціль – отримати вчительську освіту.

У Кременці (на Тернопільщині) набирали людей з вищою освітою одразу на третій курс. Зібрав потрібні папери і приїхав до приймальної комісії. Документи віддав секретарці, очікуючи на виклик, але випадково почув розмову цієї жіночки з головою. «Тут, – пояснювала вона, – приїхав чоловік із совіцької України, хоче до нас вступити…».

«Еге, – зметикував Володимир Васильович ображено, – для них Хмельниччина – «совіцька Україна», а хто ж я тоді, адже завжди вважав себе українським студентом. Ні, якщо і навчатимусь, то не тут…». Піднявся та й пішов, не дочікуючись аудієнції. Учительський диплом одержував уже в Уманському педінституті.

В різні роки виписував багато різноманітної преси, спеціальних видань. Нині також не пропускає новин, що стосуються життя суспільства, планети в цілому, бо завжди вважав, що це стосується кожного. Гарною життєвою школою стала для нього і багаторічна робота на посадах учителя, заступника і директора в середніх навчальних закладах. Жагу до пізнання світу у всіх його проявах намагався передавати юному поколінню, організовуючи для учнів екскурсії – поїздки, розвиваючі заходи, формуючи в них незгасаючий інтерес до навколишнього середовища, до людського оточення, до можливостей змінювати соціум у кращий бік.

РОДИНА

Саме вона була в усі часи опорою для Володимира Васильовича, взірцем для наслідування і стимулом для саморозвитку.

Батько, котрий пройшов нелегкий солдатський шлях ще Першої світової. Перебуваючи до 1921 року в полоні, скільки переніс страждань вдалечині від рідної домівки. В 42-ому (обидвох синів забрали на німецьку каторгу) заслабував і помер у 43-ому, так і не дочекавшись хлопців.

Мама – трудівниця, руки котрої ніколи не знали спокою. І серце, котре завжди боліло за дітей. Що відчувала вона, коли дочекалася Володимира (його навіть не впізнав бригадир)? Від Альбіни, котра приїхала до села раніше, знала про синову хворобу, його поневіряння на чужині.

Життя брата Івана склалося так, що, отримавши освіту, займаючи керівні посади, увесь вік прожив далеко від своєї малої батьківщини й ніколи не забував про те, що довелося пережити разом з Володимиром у рокові сорокові.

Сестри. З однією з них – Ганною, Володимиру Васильовичу довелося разом тягнути господарство після смерті дружини.

Його вірна половинка Галина Станіславівна, яка стільки сил віддала, щоби Володимир Васильович став справжнім учителем, сама пройшла непросту дорогу наставниці підростаючого покоління. Разом виростили хороших доньок (на жаль, однієї з них вже нема), подбавши про їхню освіту, гідне виховання, втішаючись п’ятьма онуками й вісьмома правнуками.

Альбіна – дівчина з далекої, надзвичайно важкої молодості, виїхавши із села, вийшла заміж, народила сина, керувала універмагом – сьогодні її уже нема в живих. Та їм судилося зустрітися за двадцять років після згадуваних тут подій. Це сталося випадково. Певне, можна було багато чого розповісти тоді один одному, та розмова не клеїлася, бо обидва… плакали.

Сьогодні Володимир Васильович, незважаючи на свої дев’яносто шість, може в подробицях пригадати, як повертався з Бреста до Кам’янця, як вони з товаришем, котрий на милицях не міг бути поворотким, «прогавили» сухпайок у потязі, що йшов на Кам’янець. Як голодним шукав візника на Чугори, як інші візники пригостили його хлібом із салом, а він, хильнувши наперсток самогону, одразу заснув на возі, що всю ніч діставався його сторони. А коли на світанку дійшов від Гути до Чугор, то зрозумів, що відтепер житиме, бо нарешті на своїй землі, вдома, біля рідних і близьких йому людей.

І якщо говорити про родину, то вона, за великим рахунком, набагато більша, бо нею можна називати й тих, хто в складний час був поруч, у хвилини відчаю сказав добре слово, вчасно простягнув руку допомоги, став своєрідним промінцем у темряві пошуків, якихось непорозумінь.

А відтак кожен з нас має повертати борги теж через добру справу чи пораду, людяність, чуйність…

Інакше життя зупинилося б. Вочевидь, що така філософія рятувала й наразі додає наснаги нашому герою.

Лариса МАСЛОВА.