Станіслав ТАРАСОВ: І в другому житті нічого б не міняв

Мама трирічної Оленки була неабияк здивована, коли доця, прокинувшись раніше за неї, підганяла нетепляче: «Йдемо вже до садочка!». Те ж саме відбувалося і в домі Максимка, і в квартирі Аліси… Чудасія, та й тільки!

Біля хвіртки дитсадка малі зупинялися, заворожено дослухаючись до звуків сопілки. «Це дядько Стасик», – пояснювали матусям. А Станіслав Васильович Тарасов задоволено усміхався: «Як справи, дітки?». «Ха-ва-со!» – гукали малюки.

Це не епізод із якогось фільму, хоча, дізнавшись про незвичайного дитсадівського двірника, студенти коледжу культури й мистецтв захотіли негайно відзняти документальний сюжет.

– То хто ж Ви – музикант чи?.. – запитую.

– Та ким я тільки не був за свої майже сімдесят, – перебирає стоси фотокарток Станіслав Васильович.

…Ось він, хлопчина з чорноморського узбережжя, чекає біля воріт на маму, яка наспіх вечерятиме, щоб не запізнитися на репетицію хору. Жінка дуже втомлена, бо праця обхідника заілзничних колій відповідальна й небезпечна, особливо тоді, коли з високого насипу шлях завалює величезне каміння. Та ненька не уявляє свого життя без пісні, отож, і трійко дітей долучає до занять музикою. Ніхто не знає, як їй непросто самій (тато Станіслава трагічно загинув досить молодим), та ось другокласник Тарасов уже успішно грає на альті в шкільному духовому оркестрі, сестрички теж записані до музичної школи.

«Це найбільше моє хобі», – скаже через десятиліття Станіслав Васильович. А тоді разом із атестатом про середню освіту випускник отримує й свідоцтов флейтиста, а коли навчатиметься у Харківському інституті на інженера-економіста, перекваліфікується у саксофоніста – саме його не вистачало в симфонічному оркестрі вишу, керівник якого – людина унікального таланту – міг безпомилково серед шістдесяти виконавців звернутися до одного з них: «Перепрошую, але Ви, голубчику, в другій цифрі не взяли фа-дієз».

…Та дівчина, вродлива, гордовита й недоступна, полонила серце не одного юнака. Станіслав Тарасов не був винятком. «А ти, може, граєш на гітарі? – поцікавилася в нього. – Та й підкачатися тобі, кавалере, не зайве. Ось тоді й поговоримо…».

Упродовж всіх канікул Станіслав невтомно вправлявся у грі на семиструнній. Ранками не відходив від турніка, полюбив гантелі, та восени його симпатія прогулювалася з іншим – таким уже красенем, що хоч у кіно знімай. Утім, нема худа без добра: хлопець оволодів ще одним інструментом, і в нього по-справжньому закохалася однокурсниця Віра – майбутня дружина.

Разом приїхали до Кам’янця за призначенням. Вона – в будівельну організацію. Він – до «Цементбуду». Доводилося нелегко (в подружжя вже був син), а зарплатня економіста більш ніж скромна. Отож, Станіслав залишає спокійне, затишне місце у відділі, щоб стати машиністом цементного млина. Невдовзі вчепилася алергія, почалися проблеми із шкірою, тож перейшов у ремонтно-механічний цех, аби вивчати непогано оплачувану токарну справу. Будь-якої роботи чоловік ніколи не боявся, адже з ним завжди була музика. Співав за станком, після зміни – в хорі (до слова, й нині відвідує колектив ветеранів під орудою Миколи Мельника), співає, бува, й вночі, коли не спиться…

Рік пробув у церковному хорі, та пішов звідти (не сподобалися декотрі зовсім не святі речі).

Якось на концерті аматорів з УТОГу вподобав сопілку. Захопився нею не на жарт. Тепер вона супроводжує його всюди. Переважна більшість наших громадян носить у кишені телефон чи пачку сигарет, а Станіслав Васильович – сопілку. Спеціально їздив до Мельниці-Подільської, де найкращі майстри, аби замовити двох співочих подружок – приму і сопрано. Не без задоволення слухаю невеличку лекцію про породи дерев, з яких виготовляються сопілки екстра-класу.

Наразі Станіславу Васильовичу телефонують родичі – просять погуляти з онуками, звісно, він прихопить із собою сопілку. Гратиме на ній і в очікуванні маршрутки – хай люди теж порадіють, і на дитячих майданчиках, розважаючи малечу. На новорічних святах можна зустріти ексклюзивного Діда Мороза з сопілкою – ми вже здогадуємося, що це Станіслав Васильович.

Він аж ніяк не входить до розряду пересічних пенсіонерів, бо ж досі працює, регулярно виступає на сцені, за що його нагороджували, преміювали, знімали в телепередачах, та від цього, треба віддати належне, Станіслав Тарасов не став пихатим чи зарозумілим. Його день (бачила на власні очі) розписаний по годинах. На стіні – сім кишеньок, заповнених картками із записами.

– Усе правильно, – сміється, – я ж за фахом економіст-плановик.

Заплановане там, між іншим, і щоденне волонтерство – вважає за обов’язок допомагати тим, хто цього потребує.

Станіслав Васильович не нарікає на складні часи, не скаржиться на депресію, в його лексиконі взагалі відсутнє це слово, не вимагає для себе пільг, бо все, що відбувається з ним і навколо нього, називає життям, яке лише сама людина може зробити сірим або кольоровим.

– А якби існувало друге життя, хотіли б щось додати чи прибрати з нього?

– Ні в другому, ні в третьому я б нічого не змінював.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах