Унікальність Субіцького монастиря
Древнє й героїчне Придністров’я, наша неповторна Кам’янеччина! Хто сьогодні не знає про літописні міста Бакоту (столиця Пониззя) і Ушицю? Подністровські села першими зазнавали нападів степових розбійників – татар (найбільші переправи через Дністер діяли в Студениці та Жванці). Залишилася вдячна пам’ять про героїчні битви з поляками у Жванці, з турками – в Панівцях і Студениці (XVII ст.).
Скільки героїчних і трагічних подій пам’ятає Дністер (у минулому в греків – Тіріс, Тірас; у римлян – Данастріс, Данаструс; у турків – Турла), що котить свої бистрі води з-під кордону з Польщею до Чорного моря (1362 км). Прикордоння збагачувало й подолян, і бессарабців (свята, мова, танці, пісні, звичаї, побут тощо).
Придністровська Кам’янеччина – це мальовничі краєвиди, високі товтри, прямовисні каньйони, срібні коси ковили, щедрі сади, глибокі долини, річечки та струмочки, які поспішають до свого батька, сивого Дністра, рясні кущі кизилу, шипшини, глоду із соковитими плодами, дзвінкий пташиний спів…
Кам’янеччина цікава ще й тим, що тут були поширені, крім престольних празників (на честь освячення церкви), відпусти, що припадали на літню пору (престольні празники переважно відзначалися восени). Важливе значення під час відпусту надавалося зціленню водою, що вважалася того дня особливо помічною. Місцеві віряни й гості прямували до криничок, де промивали очі, пили чародійну воду, набирали її в ємності й брали додому, сподіваючись на зцілення. Відпуст відзначали на Вознесіння у Лисківцях, у Грушці та Студениці – на Іванця (Івана Купала), Кривчанах (тепер у складі Старої Ушиці) – на Антонія, Субічі – на Марії Магдалини, Бакоті – на Маковея, Рогізні – на Успіння Пресвятої Богородиці тощо.
З особливою врочистістю, велелюдством та розмахом проводився відпуст у Бакоті (автор цих рядків неодноразово розповідав про це на сторінках місцевих газет). Така традиція збереглася тут і понині, хоч уже не відзначається тією різноманітністю і масовістю, як це було колись. Святкове дійство в Студениці значно поступалося перед згаданими. Щоправда, церковний чоловічий хор Студеницької парафії вражав своїм чудовим співом, тому на свято Іванця його запрошували до Івано-Предтеченської церкви м.Кам’янця-Подільського. На жаль, від згаданого храму залишився лише фундамент (Старе місто, двір картинної галереї). Згодом молодь Студениці про відпуст у селі знала лише з розповідей своїх батьків та дідів.
Відпуст у Рогізні зберігся в повоєнні роки, хоч і не відзначався яскравими святковими дійствами. Лише влаштовувалися на південно-східній околиці масові танці, на які збиралася молодь з навколишніх сіл (Вільямівка, Студениця, Калачківці, Субіч, Патринці, Демшин, а з-за Дністра – Дністрівка, Бабин). Сотні юнаків і дівчат, адже у 40-50-ті роки молодь ще не покидала села. Згодом згадані розваги перестали існувати.
А в Субічі свято збереглося посьогодні. Його відзначали й цьогоріч, хоч з невеликою кількістю учасників. Мабуть, завадила дошкульна спека. Над Дністром, на високих горах, поблизу Бакоти, Студениці, Субічі діяли скельні монастирі. Вважають, що монастир існував і неподалік Врубловець. Саме біля цих духовних осередків відбувалися згадані дійства у день відпусту. Найвідоміший з монастирів – Бакотський, що був розташований на схід від населеного пункту на високій Білій горі. Монахи другого монастиря оселилися на півночі від містечка – Горошковій горі, між Студеницею і Рогізною. Ченці Субіцького облюбували надзвичайно екзотичне, але найнебезпечніше місце над Дністром – на захід від села на товтрі Говда.
Місто Бакота й містечко Студениця знаходилися у глибоких мальовничих долинах, а село Субіч – на горі. Відстань від Студеницького монастиря до Дністра приблизно 250-300 м. Двом іншим монастирям випало розташуватися над крутими й високими прірвами.
Гордо, замріяно, незалежно височіє над широким Дністром товтра Говда. У недалекому минулому тут, на роздоллі, на свята навесні й восени, в тому числі й на престольний празник (на Покрову) та відпуст, влаштовувалися масові гуляння (взимку – неподалік за яром, де був захист від холодних вітрів).
Незвичайне, захоплююче, екзотичне місце, що вражає всім – незвичним розташуванням, загадковістю, нерукотворністю, розлогістю, а ще казковою ковилою (по-місцевому – шовковою травою), п’янким запахом чебрецю, дружніми концертами цвіркунів.
Скільки таємниць впродовж століть, а то й тисячоліть зберігає горда товтра зі скелястими виступами, які спрямовані до сивого Дністра! Таке враження, що ці споконвічні камені пильно спостерігали за тим, що діялося на протилежному – бессарабському – березі, надійно охороняли жителів села.
Неподалік дбайливо обладнана каплиця, а біля неї – життєдайні джерела. Саме тут відбуваються святкові дійства. Місцеві віряни, гості, мої добрі приятелі-кам’янчани, колишні жителі Субіча Галина (у дівоцтві Афратова) і Петро Шестопалови, автор цих рядків разом із священиками прямували до монастиря, що розташований лівіше від криничок у скелях товтри. Шлях до нього досить складний. Власне, це вузесенька, місцями крута, звивиста стежина, вкрита рясним різнотрав’ям. Щоправда, перед святом трави скошують. І все ж дістатися до монастиря непросто. Не кожен із вірян на це може зважитися.
Дорогою до монастиря отець Володимир цікаво розповідав, як він свого часу уперше прокладав сюди стежку. Монастир віднайшли недавно. Про його історію він дізнався із архівних матеріалів, зокрема, у Києві. Від криниць – вельми крутий спуск у напрямку до Дністра. А так розпочинається стежка з поворотами, місцями досить крутими зниженнями, зигзагами, покритими ковилою. По обидва боки від стежини – кущі й дерева. Саме цей відрізок найважчий і найнебезпечніший. Згодом стежка повертає вліво і тягнеться до монастиря прямою вервечкою, місцями ширшає. І знову – кущі, дерева. А зліва – скеля, трапляються й печери. Праворуч, біля самісінької стежки, – прірва. Отець Володимир каже, що до плеса Дністра відстань вища, ніж від двох 9-поверхових будинків. Глянеш вниз – перехоплює подих, а серце швидше переганяє кров. Аж ось зліва в скелі і монастир, невеличкий, гарно прибраний (ікони, рушники). Священик тупотить ногами, внаслідок чого чути, як щось гуде. Він вважає, що там жили монахи. Праворуч – маленька келія. Існує думка, що там молилися індивідуально, або ж вона призначалася для очільника монастиря.
Тут вражає все. Важко уявити, що колись жили монахи. Умови для їхнього проживання були надзвичайно важкими: віддаленість від села, важкодоступність, високо над Дністром тощо. Особливо складно було туди діставатися взимку. За переказами, ченці виготовляли речі, які відносили до місця, де нині діє капличка, і залишали для селян, а жителі Субіча віддячували продуктами (від грошей ченці відмовлялися).
Радує й те, що вдалося віднайти монастир, що повернуто пам’ять про наших невибагливих, мужніх і чесних предків, безмежно відданих вірі, справжніх подвижників. На зворотньому шляху священик Ілля провів цікавий екскурс у сучасне релігійне життя в Україні. Тішить і те, що нарешті ми повернулися до свого прадавнього коріння. Автор цих рядків одним із перших у місті сміливо й рішуче став на такий шлях. Пригадую, який резонанс викликала моя стаття, опублікована в одній із місцевих газет, про святкування цікавого театралізованого дійства Маланки, свідком якого був у дитинстві. Читачі досить схвально відгукнулися про цю та інші публікації про народні свята. Та були й такі, в тому числі й найближчі колеги, які не зрозуміли, не були готові до усвідомлення того, що нашу давню історію потрібно знати, а свята й звичаї – відроджувати. Адже без такого знання неможливо зрозуміти нашу українську ментальність, особливості населення подністровських сіл, збагнути, яким був наш древній, працьовитий, мужній, цікавий і неповторний народ. Та нарешті ми повернулися до свого прадавнього коріння. Тепер знову відзначають народні свята, віддають шану минулому, цікавляться традиціями, звичаями, цікаво відпочивають.
Анатолій ГАВРИЩУК, уродженець с.Студениця, журналіст.
Автор:
admin
