СХИЛЯЄМО ГОЛОВИ ПЕРЕД СВІТЛОЮ ПАМ’ЯТТЮ ГЕРОЇВ
Печальні сурми й барабанний дріб сповістили про чергову втрату – у Будинку офіцерів проводжали 31-річного бійця Володимира ТРІЩА та заступника командира батальйону, майора, 52-річного Ігоря ШАРАМКА в останню путь.
Обидва захисники практично все своє свідоме життя присвятили армії та народові Неньки-України.
УСЕ ДОБРЕ. ЗНИЩУЄМО ВОРОГА
Ігор ШАРАМКО був кадровим офіцером. Служив там, де потребувалися його знання, командирські навички, витримка та вміння зберігати холодний розум і мужність у найкритичніших ситуаціях.
Чоловік був взірцем стійкості і водночас великої людяності, без яких не буває справжньої Перемоги. Війна ще ніколи не додавала здоров’я, а коли на твоїх плечах величезна відповідальність за долю сотні людей, за результати надскладних військових операцій, безкінечні стреси через важкі втрати тих, з ким пліч-о-пліч боронив Вітчизну ще вчора, врешті-решт, за великим рахунком, за майбутнє Батьківщини, серце може не витримати… Власне, так і сталося.
Залишилася донька й син, трійко онуків (меншенькій усього два місяці). Зі старшим дідусь Ігор готовий був ніколи не розлучатися. Водив його до школи, цікавився усіма справами другокласника, що буває з нерозлучними друзями.
Добрий, сердечний, вірив, що настане день, коли із родиною, племінником – військовим, побратимами зможуть вільно зітхнути, очистивши рідну землю від загарбників.
Випускник Кам’янець-Подільського військово-інженерного вишу Ігор Шарамко дуже добре усвідомлював, що легкої Перемоги над підступним, підлим ворогом не може бути, та продовжував свою справу, як і належить людині честі, наближаючи звільнення нашого краю від нечисті.
У телефонних коротких розмовах з рідними казав: «Усе добре. Знищуємо ворога…».
Героя поховано на Алеї Слави.
ІНШОГО ВАРІАНТУ НЕ РОЗГЛЯДАВ
Воля для Володимира ТРІЩА була всім – мрією, головною справою життя та й взагалі – сенсом його. Шлях захисника розпочався для нього ще в чотирнадцятому, коли Володимир зі своїми товаришами з «Правого сектора» влився в ряди добровольчого батальйону, пізніше стане бійцем Збройних Сил України. Героїчно боронитиме Донецький аеропорт, пройшовши пекло. З набутим військовим досвідом стане дуже хорошим інструктором для тих, хто щойно розпочинав військову кар’єру.
Звісно, питання «бути чи не бути» з початком повномасштабного вторгнення ерефії для Володі не стояло, бо давно вже вирішив, що його місце на передньому краї боротьби за незалежність держави.
Зрозуміло, що хотілося частіше бути зі своєю сім’єю, донечками (6,5 і 5 рочків), так схожими на нього, з дівчатками, котрі обожнювали татка, та таке траплялося нечасто. Він був спокійною, порядною, виваженою людиною, зовсім не агресивним та усвідомлював, що має бути там, де найгарячіше. «Ворон» (псевдо Володимира) прагнув перш за все захистити родину, своїх співвітчизників від потенційного рабства, котре перекреслило б усю історію відчайдушної визвольної боротьби українців за право бути господарями в себе вдома.
Активності, енергії, відповідальності за майбутнє хлопцеві не треба було позичати – козацький дух спрямовував його туди, де найважче.
Один з командирів Володимира висловився, що загибель цього Героя – непоправна втрата не лише для близьких, друзів, однодумців, який зробив дуже багато, наближаючи нашу Перемогу.
Матір одного із загиблих воїнів, про котрого ми писали навесні, зі слізьми на очах ділилася зі мною: «Таких, як Володя, небагато в цьому світі. На них тримається життя…».
Володя ж загинув, рятуючи побратимів. Поховали Героя на Марсовому полі (Львів, Личаківське кладовище), у цьому місті живуть його мама і сестри. Кам’янчани пам’ятатимуть його, бо віддав життя за всіх нас.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
