ПРАВЕДНИКИ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ
«Йому можна було ще з дитинства давати позивний «Добрий», – так сказав про друга й побратима, 20-літнього героя, учасника АТО Ростислава ДОБРОШИНСЬКОГО (на фото праворуч) його близький товариш, сусід, соратник по зброї Андрій Мартинович. «Він так любив життя» – це вже із відеозвернення сестри загиблого Ростислава Ірини.
За крок до смерті у нього (лікувався після поранення у шпиталі) була можливість «списатися» з армії, та Ростислав категорично відмовився, бо як сказав 1 серпня на вечорі пам’яті вшанування добровольця отець Юрій Матвійців (особисто знав Ростика), він просто не зміг вчинити як мужчина інакше, не виконавши своєї місії.
Цією зустріччю з ініціативи учасника АТО Сергія Мальованого, відомої волонтерки Тетяни Кошелевої та інших небайдужих людей розпочався цикл вечорів, присвячених пам’яті полеглих героїв Кам’янеччини, тих, кого сьогодні ми називаємо праведниками землі української.
Ростислав мріяв стати справжнім будівельником, закінчивши ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти й маючи наміри вступити до коледжу будівництва, архітектури й дизайну, – не встиг, тому що як ніколи гостро перед його народом постало питання: бути чи не бути? І як прозвучало в промові отця Юрія: «Нині, продовжуючи справу таких, як Ростислав, нам усім треба конче довести, що ми не натовп, а соборна одиниця, єдиний народ – нація».
Неймовірна тиша стояла в глядацькій залі РЦКМ «Розмай» і 4 серпня, коли згадували ще одного героя – ходорівчанина Романа НАГЛЮКА, якому доля відвела всього двадцять вісім років. Мужній командир танкової роти, капітан Наглюк загинув саме цього дня страшного 2014-го, коли в бій за незалежність Вітчизни пішли найкращі її сини. Багато чого тоді не вистачало нашим Збройним Силам, за матеріальну базу котрих не дбали десятиліттями «верхи», та в битві проти озброєного до зубів підступного ворога українськихх вояків-патріотів неможливо було зламати.
«Це були, – так говорила мама Романа, – вибрані хлопці, котрі настільки любили Україну, що за честь вважали скласти свої голови на алтар свободи».
Надзвичайно важко було слухати гірку сповідь неньки героя Євгенії Анатоліївни, але, як зазначали всі, хто виступав (і отець Юрій, і автор книги про Романа Наглюка Володимир Данилюк, і побратим Роми – Володимир Бойко, і голова Колибаївської ОТГ Михайло Желізник, який, до слова, багато зробив для організації цього заходу, і вчителі Романа) подвиг земляка не був випадковим, до нього зразковий офіцер ішов усе своє коротке життя. Маючи неабиякі здібності до живопису, музики, обрав стезю військового, повторюючи не раз: «Армія – моя доля».
Роман Наглюк був одним із перших, хто не дозволив перекреслити тисячолітніх сподівань народу на волю, а відтак став найкращим не тільки для матері й близьких.
Війна за незалежність продовжується, і ми ще не можемо святкувати перемогу, шлях до котрої узялися прокладати ті, кого називаємо «святістю і совістю української землі». Тому так важливо не забути про це.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
