КРАПКУ СТАВИТИ НЕ ВАРТО

Вавілонська вежа – один з тих малюнків (хлопець захоплюється історією), яким однозначно може пишатися молодий художник Віталій БОГДАНОВ, хоча в його творчому доробку ще чимало цікавого. От і наразі ми з ним йдемо до «Сакури», котру приємно споглядати сірим зимовим днем. «Треба зосереджуватися на тому напряму, – каже Віталій, – який тобі краще вдається». А, мабуть, це буде непросто, бо наш митець тяжіє ще й до імпресіонізму. Втім, художник весь час у пошуку – і це чудово.

«Знайшли, чим здивувати», – подумає читач, швиденько пробігаючи рядки цього врізу. Насправді в мене зовсім інша мета, бо нині у Виставковій залі, що на Соборній в Кам’янці-Подільському, я зустрічаюсь із незвичною для нас спільнотою. У «Дітях сонця» гуртуються обмежені (не плутати з психічними розладами!) в розумовому розвитку наші земляки та їхні батьки, як висловилася мама Соня МИХАЙЛОВСЬКА, котрі завжди поруч. А ще волонтери, надаючи неоціненну допомогу цим людям, сприяючи підняттю рівня розвитку, власної самооцінки, впевненості через мистецькі вправи. Тому і стали можливими перемоги над собою, які сьогодні спостерігаємо на виставці.

Ось, до прикладу, роботи Данила ПОЛЕВОГО, на яких переважають яскраві квіти. А живопис Алли МИХАЙЛОВСЬКОЇ чи Марії СТЕБНИЦЬКОЇ настільки світлий та оптимістичний, що мимоволі вселяє віру в найкраще.

Розповідаючи про це, неможливо не згадати про людину, котра здійснила революцію, зруйнувавши штучно зведені бар’єри між тими, чий розвиток загальмував природний збій, і тією верствою населення, котрій пощастило зі здоров’ям на сто відсотків.

Життя, здавалося, відкривало перед сином забезпечених батьків, морським офіцером, що служив на авіаносці, Жаном Ваньє блискучі перспективи. Та глибоко вивчаючи Книгу Буття, він раптом усвідомлює, що навколишній світ не такий уже і досконалий, яким би хотів бачити його Творець, адже закриває світло для десятків і сотень страждальців у притулках, спецлікарнях, в’язницях. І як боляче, коли соціум не помічає цього, ба більше, вороже ставиться до «цих сильно поранених дорослих і дітей…» (поранених презирством і байдужістю), бо вони мають певні вади.

Ваньє ставить хрест на військовій кар’єрі та особистому щасті, стукаючи в усі двері, аби довести, що суспільство несправедливо відкидає безпосередніх, добрих, щирих, не здатних на вчинення зла, не вміючих «натягати» на себе маски чи грати роль, втягуючи в оману оточення, людей.

Педагог, філософ, громадський діяч Жан Ваньє, відстоюючи права неповносправних громадян на гідне існування, став засновником міжнародної гуманітарної організації «Ковчег» (1964), а у 1971 – всесвітнього руху «Віра і світло», пропагуючи захист слабких і милосердя.

Отож, мільйони послідовників цієї людини-легенди створили по всій планеті (Ваньє помер у 2019) спільноти для «сонячних дітей». Є така і в нашому місті. От і тепер я розмовляю з викладачем університету імені Івана Огієнка (факультет образотворчого мистецтва й реставрації) Наталією МЕНДЕРЕЦЬКОЮ – очільницею спільноти «Квітка на камені». Вона запропонувала свої послуги людям, яким так потрібна увага, світлі життєві кольори, конкретні дії, що стосуються розвитку таланту. Наталя Вікторівна надихнула на цю шляхетну справу і студентів, які зараз працюють з усіма охочими спробувати себе в живописі, вишивці, декоруванні.

Другокурсниця Юлія ДУБЕНЮК упевнена, що завдяки індивідуальному підходу в роботі з «друзями» (так називають особливих членів спільноти) можна досягти значимих успіхів.

«Друзі змінили моє світосприйняття, – ділиться студентка четвертого курсу Оксана МУЛЯР, – мої друзі такі теплі й щирі, що по закінченні магістратури я все одно спілкуватимусь з ними».

– Вони друзі, а ви хто?

– Приятелі.

– Щодня, – продовжує Наталя Вікторівна, – нас прибуває, бо світло – не лише провідна тема аматорських картин, а цих прекрасних стосунків.

Людмила МЕГЕЙ – невисока, худенька та, як я розумію, надзвичайно мобільна – аж ніяк не «тягне» на Людмилу Валеріївну, хоча є координатором, організатором дозвілля «сонячної» спільноти. Понад п’ятнадцять років тому, на останньому курсі вишу, зайшла сюди та залишилася.

За основним місцем роботи вона викладач живопису в дитячій школі мистецтв, а за волонтерським покликанням проводить у спільноті щочетверга заняття в майстерні «Гірчичне зерно». За першої ліпшої нагоди подорожує із «сонячним народом» Україною (Карпати, Межигір’я, Сонячна долина).

– Кожен з них, – розмірковує, – особливий, класний. Ті малюють, інші обожнюють танцювати, дехто до музичних інструментів тягнеться…

– Коли ж Ви, Людмило, встигаєте все?

– А я і не знаю, чи встигаю…

І Людмила нагадує мені про притчу, в якій робітників, працюючих з каменем, запитують, чим займаються. «Мучусь!» – відповідає. Другий наполягав на тому, що важкою працею заробляє гроші. А третій гордо випростався: «Я прокладаю дорогу до храму!».

Говорячи про мандрівки, хтось розповів про мрію одного зі спілчан обов’язково спробувати львівської кави й покататися на трамваї. Люда посміхнулася: «Я швидше ходжу пішки, аніж їду». І дійсно, часу в неї завжди не вистачає.

Інші люди розповідали мені, що Людмила їздить на схід, до сірої зони, в складі християнської волонтерської групи (звісно, під супроводом військових). Там, на крихітному «п’ятачку», серед руїн, збираються дітлахи від 3 до 15 років. Відтак вона, психолог і священик проводять для малих донбасівців зустрічі, щоби хоч трохи розрадити юне покоління.

«Вибухи чутно?» – цікавлюся.

«Буває, – погоджується Людмила, – та життя триває».

Дивлячись правді в очі, скажемо, що таких, як Людмила Мегей, котра на громадських засадах намагається ознайомити відгороджену від суспільства «сонячну» верству з усіма, образно кажучи, принадами й фарбами цивілізованого життя у всій його повноті, небагато.

«Ех, нам би ще добровольців! – бідкається Людмила. – Скільки б хороших справ могли б зробити. Може, хтось захоче приєднатися – ми відкриті для всіх бажаючих. Нас можна знайти у фейсбуці, в майстернях на Францисканській (за колишньою друкарнею), зателефонувати на 097-805-15-33.

«Ми нічого ні в кого не просимо», – казали мені батьки, котрі героїчно «піднімають» своїх дітей – інвалідів І-А групи. До повноліття ними опікувалися в спеціальних навчальних закладах, а тепер вони повністю під наглядом рідні, котра і працює, і доглядає старих батьків і молодших діток, та про ці проблеми мало хто здогадується. А з ким, урешті-решт, залишаться «сонячні діти», коли не стане мам і татів?

Санаторно-лікувальні пільги не розповсюджуються на інвалідів цієї категорії, денних стаціонарів (як, приміром, у Польщі) теж не існує. Добре, що релігійні спільноти надають безкоштовно приміщення для майстерень, сприяють поїздкам особливого контингенту до літніх таборів. Приклад Львова, де майстерні працюють від 9 до 17, може надихнути і кам’янецьку владу, і благодійників.

Зазирнувши до себе в душу, зізнаємося чесно, як часто ми, зустрічаючи особливих людей, привітно усміхаємося, говоримо хороші слова?

Не хочеться про погане, але часом закрадається така думка, що в декому з нас присутня «емоційна неповносправність», яку ми вміло маскуємо або ж навіть і не вважаємо за потрібне робити це.

Та радує те, що всупереч байдужому і, м’яко кажучи, прохолодному ставленню частини соціуму до наших співгромадян з особливими потребами, спільнота «Діти сонця» живе, функціонує, розвивається, зустрічаючи з усмішкою кожний новий день.

«Ми чекаємо знову ваших шедеврів», – проводжали працівниці Виставкової зали гостей.

«Наші світи, – розповідала волонтерка Оксана, – перетинаються, а відтак двері, у котрі ми зайшли, не зачиняться».

«Усе це ми робимо з любові», – запевняла Наталя Мендерецька.

І це підтверджується реальними справами. А провідниця Людмила Мегей (ще один її «титул») у підтримку сказаному стверджує: «Якщо вкладаєш у щось серце, то воно і в серце потрапляє».

Можна б і на цьому крапку поставити, та чи варто це робити, адже сонце світить, зрештою, для всіх однаково.

Лариса МАСЛОВА.