ІНШОГО ВИБОРУ НЕМАЄ

Ми звикли покладатися на них, бо саме вони є нашою фортецею, надією на добро, котре, як правило, перемагає зло, непохитною вірою у мирне майбуття.

Сьогодні дехто з них узяв, звісно ж, вимушену паузу, аби відновитися, набути стройової форми, щоби впевнено гнати окупанта з рідної землі. Наразі про них, поранених захисників, невтомно дбає персонал одного з медичних закладів Поділля. Для них у коридорах облаштовані фуршетні столи, де є усе – від ковбас, сирів до свіжих фруктів і овочів, у холодильниках – водичка на будь-який смак.

– Щиро дякуємо всім, – кажуть хлопці, – хто лікує нас, відвідує, даруючи одяг (вояків привезли з «передка» в обгорілому, непридатному однострої – авт.), засоби гігієни, взуття… Так що часом і незручно від такої уваги…

Вони дійсно дуже скромні, ці вояки, вважаючи, що просто там, де вибухає і горить, роблять свою справу, хай і важку, брудну та небезпечну.
40-річний одесит Віталій Р. обрав професію ще на строковій, підписавши контракт зі ЗСУ і ніколи про це не шкодував.

Батько – полковник запасу – рішення схвалив. Он і 12-річний син Віталія стверджує, що буде тільки військовим. У принципі як учасник бойових дій чоловік уже мав право на пенсію, але, як з’ясувалося, агресія рашистів автоматично зняла це питання з порядку денного.
Коли дехто зі старих знайомих радив Віталію знайти для себе щось легше й, можливо, прибутковіше, мав на цей рахунок непохитну позицію: «А чому не тут і не я?».

Зрозуміло, що повномасштабне вторгнення в Україну ерефії зруйнувало його плани: «Я родину не бачив уже понад п’ять місяців, але в нас нема іншого вибору: мусимо звільнити нашу територію від підступного ворога».

– З дружиною хоча б телефоном спілкуєтесь?

– Так, для неї я зараз в тихому місці, під Молдовою. Не треба їй зайвих переживань.

Отож, Віталій може поки що лише мріяти про той день, коли обійме двох діточок (молодшій – п’ять) і скаже коханій: «А що, махнемо всі разом у подорож!».

Власне, його половинку і вмовляти не потрібно: вона, за словами чоловіка, «підривається першою»…

У Кам’янці Віталій не вперше – колись навідувався туристом сюди.

– За кордоном, – ділиться, – ніколи не бував, зате захід країни об’їздили практично весь – краса незрівнянна! Оце закінчиться війна – і знову всі разом у мандри. На нашій батьківщині є на що подивитись…

А поки що на Віталія чекають в його підрозділі, бо ж, як відомо, один за всіх, а всі – за одного.

– Чи можна порівняти війну, про котру колись читали в книжках, – запитую у Леоніда Г., сусіда Віталія по палаті, – із нинішньою?

– Ні, – обидва сходяться на одній думці, – зовсім не схожі: й озброєння, й ще ряд факторів – неспівставні.

Леонід усього на рік старший за Віталія, уродженець Київщини, він вже з 25 лютого як учасник АТО/ООС був мобілізований до війська – захищав спочатку підступи до столиці, ну, а наразі – в найгарячішій точці, де баротравми – явище досить поширене.

У цивільному житті – газоелектрозварник, який зазвичай затребуваний, та поки що чоловік не хоче нічого загадувати наперед, бо є більш нагальніше, про що з відомих причин я не маю права розпитувати: довгий язик – знахідка для ворога.

Отож, говоримо про сім’ю, про проблеми сучасного виховання у суспільстві, коли становленню особистості загрожують різного роду залежності – тютюнова та алкогольна, та й та ж гаджетоманія, котра не дозволяє як слід розвиватися людському мозку.

– У всьому повинна бути міра, – підсумовує Леонід.

Тут вони з Віталієм, який ніколи не палив, повністю солідарні, бо у здоровому тілі – здоровий дух. А на війні й насправді перемагає не тільки високоточна зброя, а й дух, не отруєний поганими звичками, умотивований ідеями свободи, справедливості й прогресу.

– А я й досі, – приєднується до розмови 49-річний Володимир (днями святкуватиме ювілей), – зранку не оминаю пробіжку, а потім – до холодної водойми, так що й почуваюся десь так років на вісімнадцять.

Сам він з Хмельниччини (Білогірський район), та більшу частину життя мешкав під Бахмутом, де знайшов собі дружину.

– Усього три дні були знайомі, – пригадує, – та зволікати не стали, бо сподобалися один одному одразу.

Ще б пак! Володимир тоді якраз зі служби повернувся, бравий моряк-підводник приїхав у гості до сестри.

Кликали його до понадстрокової. «Я ж командира човна, – жартує, – там, на Північному флоті, навчив самогон варити, та рідні краї не відпускали».

Завели домівку на Донбасі, жінка вчителювала, він брався за всіляку роботу. Виростили сина-розумника, котрий закінчив два виші й служить у кіберполіції (серйозна ланка!).

– Довелося, – усміхається, – і деякий час охоронцем у банку працювати. Бувало, «чемоданами» гроші носив, але так і не сформував у собі до них поваги – для мене вони – нуль і папірці, от і все…

Володимиру після мобілізації інколи намагалися поспівчувати, мовляв, людина вже немолода, і теж доводиться воювати. Отут Володимир не згоден: він – чоловік загартований, у молодості в автономне плавання ходив майже на два місяці, коли над тобою багатокілометрова морська товща нависа… А потім, чому б йому з великим життєвим досвідом не бути там, де непросто зеленій молоді адаптуватися. А відтак ризикувати готовий заради Перемоги. Її має дочекатися зі зброєю у руках, бо є в нього мрія – придбати на березі моря домівку, а ще, якщо повезе, – яхту, ну, хоча б зовсім невеличку, бо ж це йому лише за паспортом сорок дев’ять…

Прощаючись із захисниками, бажаю повного одужання, здійснення усього, про що сьогодні мріється, у колі своїх родин.

– А так і буде, – відгукуються хлопці, – не за горами Новий рік, а це, як відомо, свято сімейне, на котрому в жодному разі не має бути чужинців.

Лариса МАСЛОВА.