Творчість Аркадія Данилюка для усіх і кожного зокрема

– Персональна виставка – це, мабуть, свято підведення підсумків, радісна подія? – запитую художника Аркадія ДАНИЛЮКА.

– Не знаю, – відгукується мій співбесідник, – особисто для мене це неймовірне хвилювання, серце калатає, весь мокрий. Усі вітають, а мені так незручно, ніби щось таке рекламне відбувається…

І тільки коли архітектор і художник Віктор Яворський підійшов до колеги зі словами «Ваші роботи справляють враження особистої присутності в зображуваному просторі», в Аркадія Михайловича відлягло: почути це від такої талановитої людини – дорогого вартує.

Коли Аркадій Данилюк закінчував десятий клас, товариші навіть трохи заздрили йому: «Та тобі що? Ти вже художник…». Незадовго до цього юнак отримав лист з Київського художнього інституту, в котрому його попереджали, що абітурієнти мусять мати диплом художнього училища. «Ось тобі, – подумав тоді, – не так усе просто, як гадалося».

Тієї пори він узагалі був на роздоріжжі: то йому хотілося стати археологом або ж присвятити себе морській кар’єрі, часом уявляв себе учителем геометрії (мав гарні успіхи з цього предмета), а врешті-решт, вступив до Чернівецького ремісничого училища №5, де навчали на краснодеревника. Тож і втішився, маючи справу з деревом і скульптурою, художнім різьбленням…

На той час Аркадій мав досить слабке здоров’я, тож і у військкоматі його забракували, а отже, і з мрією про мореходку довелося попрощатися.

Малювання, одначе, не полишив. Якось так складалося ще з першого класу, що будь-який чистий шматочок паперу викликав непереборне бажання «оживити» його. У ті повоєнні роки зошити для учнів батьки робили з обгорткового цупкого паперу, розліновуючи його. Один із таких зошитів другокласника Аркадія Данилюка потрапив на виставку, а юний живописець отримав грамоту. Голод, нужда не давали шансів обдарованому хлопчику навчатися в художній школі, хоча, як виявляється, цей факт мав і позитивні наслідки. Згадуючи Максима Горького, котрий не став би відомим письменником без пройдених ним життєвих університетів, Аркадій Данилюк зупиняється на парадоксальності власного сходження до майстерності. Робив спроби вступити до Кишинівського, Одеського художніх закладів, де почув від представників приймальної комісії приблизно таке: «Ти, молодий чоловіче, вже «зіпсований», бо малюєш так, як наші випускники ще не вміють. Так що не треба тобі даремно гаяти час…».

Коли ще був школярем, хтось нарадив йому записатися до гуртка живопису в Палаці піонерів (нині Центр дитячої творчості). Керував студією знаменитий Дмитро Іванович Брик. Аркадій прийшов, а там натюрморти малюють. «Е ні, – подумав, – цим займатися не буду, бо ж хочеться живих людей, істот малювати, рух відображати…». І пішов до іншої кімнати, де майстрували вітрильники, – це захоплювало.

Через роки його вчителі – легендарні подільські живописці Олександр Грен і Збігнєв Гайх – відзначатимуть в портретах, виписаних Данилюком, більше життя, аніж на фото, де людина часом виглядала, як мумія.

Квартира Аркадія Михайловича радше нагадує майстерню, музей чи виставку. Автор живе серед своїх улюблених сюжетів, героїв, зображень близьких…

Дядько, діди, прабабусі, мама з татом – усі поруч. Ось бравий льотчик морської авіації Гнат, який загинув на війні. Коваль дід Трохим, котрого поважало все село. Бабуся, яка в молодості перепливала Дністер, тікаючи від румунських прикордонників, аби роздобути сіль, сірники, мило. Тато, як його називали в рідній Вербці, Михалко, котрий з чотирнадцяти років уже трудився на кар’єрі, згодом пройшов усю війну, повернувшись аж з трьома орденами Червоної Зірки, служив у міліції й ніколи для себе нічого не просив. Мама Софія гарувала в колгоспі – миловидне інтелігентне обличчя швидше нагадує панянку…

Аркадій Данилюк після ремісничого (вийшов звідти фахівцем найвищого – сьомого – розряду) встиг потрудитися і на меблевій фабриці, й у Будинку офіцерів художником-оформлювачем, паралельно закінчивши Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова за фахом «Художник-графік з оформлення та ілюстрації книги». З усмішкою пригадує, скільки доводилося писати непотрібних нікому плакатів і агітаційного матеріалу, котрі мало хто й читав. Тож неабияк зрадів, коли запропонували викладати в художній школі.

• Ну, а що привело Вас до Нігинського музею, де Ви зі своїми друзями допомагали оформлювати експозицію? – цікавлюся.
• Як що? Я ж – нігинець. Там моє коріння, – відповідає. – Попросили, як було не відгукнутися…
• Без чого не може бути справжнього художника?
• У двох-трьох словах не скажеш.
• І все-таки…
• Ну, от дивіться. На лікаря, сантехніка, учителя можна вивчитися і стати висококласним фахівцем.
• А на художника хіба ні?
• Без вразливої душі – ні. А її людині дає тільки Господь.

Декілька разів (і в двадцять, і в тридцять, і в більш старшому віці) Аркадій Михайлович помирав, але хтось там, наверху, певне, дуже опікується ним, не поспішаючи з фіналом. А може, й тому, що життя невичерпним джерелом вирує на картинах цього митця, даючи тим самим можливість мистецтвознавцю Ірині Березіній називати його творчість «світом… Аркадія Данилюка, епохою Аркадія Данилюка», котрим «…тісно у двовимірному просторі картини.., де честь і гідність чогось таки варті, де панує любов!».

Лариса МАСЛОВА.

Р.S. За нагоди завжди розпитую художників про «Чорний квадрат».

– Що ж Вам сказати, – Аркадій Михайлович на мить замислився , – він, бачте, для обраних, так звана висока філософія…

Підбадьорена такою думкою, довершую:

– А те, що наразі перед нами, для усіх і кожного зокрема.

Поділитися в соціальних мережах