ПАНОРАМНИЙ КАМ’ЯНЕЦЬ ВАСИЛЯ ВАВРИЧЕНА

За свою багаторічну журналістську практику звернула увагу на особливий підхід до написання матеріалів: є такі, що з невимовним трепетом і радістю надихають та візуалізують твою думку в простір радощів, благородства, душевності та доброти. 

Саме з такими емоціями я написала і матеріал про нашого Василя Вавричена, та не через те, що він, побачивши мене на вулиці, одразу торкається фотооб’єктиву й залишає гарний спогад про цю мить. Власне, з Василем ми й не були якось раніше знайомі, хоча певний період, у вісімдесятих роках, він дуже активно співпрацював з газетами «Прапор Жовтня» та «Радянське Поділля». І лише тепер якось випадково наші шляхи перетнулися…

 

Перший фотоапарат і третій клас

 

Інтерес у Василя Вавричена до фотографування з’явився ще в третьому класі. Старші хлопці, сусіди, займалися фото. Тоді в Яблунівці, Деражнянського району, це також було новинкою. Хлопці знімали своє село, людей, котрі мешкали поруч, гарні подільські краєвиди. Навіть й до сьогодні у своїй колекції Василь зберігає одну з найстаріших своїх світлин – краєвид рідного села зверху, тепер порослий деревами та кущами…

У четвертому класі Василь купив перший фотоапарат – «Школьник» називався, який коштував тоді сім карбованців п’ятдесят копійок. Після цього у нього вже була «Смєна», й відтоді фотоапарат завжди з ним. Міг не всі книги покласти у портфель, але тільки не фотоапарат.

А вже десь у сьомому-восьмому класах його захопило кіно. Відтоді мрія – кінопродакшин – вже не покидала його ніколи: збирав афіші з кіноакторами, розклеював по всій кімнаті вирізки з журналу «Новини кіноекрану». А коли приїхав у Кам’янець, тут і справді над ним спалахнула яскрава зірка як для кіношника: провчившись у чотирнадцятому училищі, яке діяло тоді при заводі «Електроприлад», і трохи попрацювавши на заводі, він переходить на кабельний завод, де на той час була чи не єдина в місті кіностудія «Кадр».

 

Кадри з «Кадру»

У той час у бригаді наладчиків з ремонту устаткування, обслуговування складальних панелей для джгутів проводів до автомобілів «Жигулі», Василь працював разом ще з однією цікавою особистістю нашого міста – Юрієм Савіним. Той, з великою любов’ю до свого міста, де народився, провадив свого нового товариша старими вуличками містичного Кам’янця, розповідаючи йому легенди, історії, спільно роблячи світлини, які тепер стали історичними.

Одного разу підходить до нього знайомий електрик і пропонує:

– Бачу, ти цікавишся кіно. Пішли, я познайомлю тебе з деким.

Ось так простий юнак став для нього протеже, його просте слово було частиною нового життя, що відтоді почалося для Василя. У вісімдесят другому році він придбав камеру і ніколи з нею не розлучається. Навіть згодом керівник студії Геннадій Бєлік запропонував йому очолити й саму студію.

Для Василя це було просто здійсненням мрій. Хоча й пішов на меншу платню, проте мав вільний вихід за межі території, мав вільний творчий політ за кадрами, які потім формувалися у кінострічки.

Сьогодні ж на Ютуб-сторінці Василя Вавричена можна й переглянути ці пам’ятні стрічки. А серед них: «Подільська сніжинка», «Веселка над водограєм», «Карпатські краєвиди», комедії «Удар», «Баня, базар-базар» та інші. Особливо запам’ятовується документальна кінострічка «Сльози каньйону» про забруднення тодішніми підприємствами нашої річки Смотрич. До речі, над створенням цього фільму також активно працював і відомий журналіст та редактор Віталій Бабляк.

У фільмах можна дуже багато побачити кабельників, тодішніх працівників, котрі стали героями документальних стрічок. Наприклад, про Валентину Савченко, якій вручили орден і яка була делегаткою багатьох комсомольських з’їдів, або ж партійну активістку заводу Галину Сколоту та інших.

Популярність кіностудії «Кадр» сягала за межі Кам’янця. Створена ще в шістдесятих роках, її щороку запрошували на обласний конкурс кінофільмів, який проходив у Хмельницькому. І завжди за «Кадром» були перші та другі місця. Усього було відзнято біля сорока кінофільмів.

 

Тридцять п’ять років знімає відео

Та не лише натхнення у «Кадрі» зворушувало ідеї та плани. Тоді Василь і Юрій разом почали навчатися в столичному університеті мистецтв, Василь – на кіно- фотофакультеті, а Юрій – на фото.

– Навчання тривало два роки, – згадує Василь. – За цей період я дуже багато чому навчився. Саме в цей час до нас починають приїжджати відомі режисери, знамениті кіномитці. У вісімдесят шостому році в нашому місті відомий режисер Юрій Ільєнко знімав кінофільм «Солом’яні дзвони», і я познайомився дуже близько з режисером і знімальною групою. Юрій Герасимович консультував мене щодо моїх навчальних робіт, я вчився працювати, як вони, навіть відзняв свій фільм про цю студію.

А взагалі, починаючи десь з вісімдесят п’ятого, вісімдесят шостого років, до нас приїздило дуже багато знімальних груп кіностудії ім. О.Довженка. Я особисто міцно потоваришував з народним артистом України Лесем Сердюком. Також Леонід Осика знімав кінофільм у Кам’янці «Подарунок на іменини».

Сьогодні на сайті Василя Вавричена можна на певну мить і справді повернутися в минуле нашого міста, побачити, яким воно було тридцять років тому, побачити людей радянської епохи… Все це було в кадрі його камери, а вже з дев’яностих років уподобанням Василя Вавричена стає відео. Він другий у місті починає активно ним займатися.

– Скільки ж людей ти зберіг для історії міста у своїх фотосвітлинах? – запитую.

– О, цього ніколи не можна порахувати, а ось про інші цифри скажу конкретніше: саме 21 квітня минуло 35 років, як я почав знімати відео, і за цей час відзнято 93 весілля.

– Василю, а чому про тебе досі ніхто із журналістів не писав? – не вгамовуюся я. – Ти така неповторна особистість, така зірка фото- відео-мистецтва, я б сказала… Бачу, не маєш жодного, навіть скромного посвідчення, яке б видала тобі чи спілка журналістів, чи краєзнавча спілка. Адже ти, як і Міхал Грейм, та інші фотографи минулого, залишаєш для нащадків тисячі неповторних кадрів…

Василь скромно киває головою… Так, він не вміє красиво і багато говорити, позувати перед аудиторією та казати, часом як інші, штучні слова. Не було в нього кумів та панібратів, котрі б проштовхнули його на тепленькі бюджетні посади… Велосипед, фотоапарат чи відеокамера – вони йому сьогодні, як і завше, милі серцю.

 

Історія міста – в його архівах

Тепер у нашого Василя Вавричена зберігаються фото- відеоархіви кабельного заводу, «Електроприладу», який йому передав начальник цеху Віталій Горошко, з К-ПЕМЗу архіви потрапили від колишнього депутата Олексія Пастушкова. До речі, той знімав відео при відкритті мосту Біжуча лань, коли піднімали танк на постамент та інші цікаві миті кам’янецького життя. І все це час від часу виставляється у Фейсбуці та на Ютубі. Жодного дня немає на доріжці без світлин Василя Вавричена. А в коментарях читаєш: «Яке ж наше місто було гарним» або ж «Які ж ми були молоді»…

Особливо величними та вражаючими є його панорамні світлини. Він їх робить, починаючи ще відтоді, коли працював на кабельному. Пригадує, як у вісімдесят шостому році підійшов до тодішнього директора Гамалія й сміливо запитав, чи може він замовити вертоліт чи літак для зйомок заводу та міста з висоти. Так, директор пішов на зустріч, і навіть двічі замовляв літак. Це було для директора не дешево, але збережена історія завжди є вартісною. А коли почали літати кулі в місті, Василь сім разів піднімався на них, заплативши пілотам щоразу по сто доларів. З коптеру чимало робив сучасних панорамних зйомок.

Сьогодні історичними світлинами Василя Вавричена не лише ми зачаровуємося, а й наші науковці користуються ними у своїй роботі, аби не перекручувати факти, як це часто тепер трапляється, звіряють згідно з ними, якими будинки були колись і якими вони є тепер. Взагалі, в його фотографіях дуже багато відтворено архітектурних будівель минулого. Навіть на Фейсбуці сам Василь започаткував таку рубрику, а ще є «Цікаві люди», сканування плівок Юрія Савіна, в котрого їх збереглося дуже багато. І Юрій, і Микола Сідаш – це його друзі й колеги ще з вісімдесятих років. Сьогодні Юрій – член Національної Спілки фотохудожників України, також кінолюбитель, вже більше десяти років є керівником фотоклубу «Погляд». Він зараз ініціює прекрасну ідею – створення в місті, нарешті, краєзнавчого музею. Микола Сідаш – досвідчений фотограф, також світлописець Кам’янця, у свій час був керівником кіностудії «Скіф», а тепер створив фундацію вільних фотографів.

Постскриптум. Коли вже матеріал було підготовлено до друку, Василь повідомив мені чудову новину: у міській раді, нарешті, йому видали посвідчення фото-відеографа. З чим хочеться нам усім його привітати. Наступним кроком, вірю, буде Національна Спілка краєзнавців України.

Бо він того вартий.

Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.