ВАРЕННЯ З ПОЛУНИЦІ
Пила не вгавала вже третій день. Це через неї на Семеновича, котрого зазвичай уночі міг розбудити хіба що ядерний вибух, напало безсоння. Місяць уповні, заглядаючи у вікно, ніби підморгнув по-змовницьки: «Що, брате, дістала тебе благовірна? Нічого, кріпись, важко перші п’ятдесят років, а там…».
Зовсім забула сказати, що цією пилою, від вищання котрої у Семеновича голова розколювалась, була Сімка – дружинонька нашого героя. Це вона напосідала зрання на свою половину: «Кажеш, чай без цукру несмачний? Авжеж, ми ж так любимо солоденьке… А нема. Он Кугаї увесь гараж затарили олією і консервами, а Кирилівна на власному горбу півтонни гречки перенесла із «Сільпо»… А Зінчин Ванька! Підігнав машину під…».
Семенович рішуче піднявся з-за столу.
«А, не подобається! А в мене, – жінка не на жарт розчервонілася, – прального порошку залишилося усього то якихось… дві жменьки (це означало, що у ванній кімнаті було точно не менше 5-6 упаковок).
Семенович зняв з вішака кепку: «А що збираєшся прати? Карантин! На роботу не ходимо. Все, я поїхав на дачу! Досить з мене. Он вологу пора давно закривати…».
«Оце так хазяїн! – навздогін обурювалася Сімка. – У людей чоловіки як чоловіки, а цей…».
Семенович розлючено крокував до зупинки – сяде на маршрутку, хоча б до мосту доїде, а там уже пішки…
Гурт молодих людей у масках, очікуючи спеціального рейсу (можливо, це були медики чи рятувальники) недоброзичливо повернувся до прибульця. «Не такий я вже й похилий, – дещо знітився Семенович, – але бач, з якою пересторогою до старших… Треба брати ноги в руки і….».
До Новоселівки він доплентався десь за дві з половиною години. Працювати розхотілося – ноги з незвички гули….
Зранку, обійшовши територію, зрозумів, що роботи тут вистачить до наступного ювілею. Тож хутенько засукавши рукава взявся за справи.
Наприкінці п’ятої доби самоізоляції несподівано задзеленчала мобілка. Чоловік саме перевзувався у гумові чоботи – збирався потічок почистити.
«І кому знадобився? – з досадою глянув на сенсор. – Розмови ніби ні з ким не планував».
«Це ти, Дмитре!? – завібрував телефон. – Як ти там?».
Семенович навіть злякано озирнувся, бо за роки подружнього життя геть забув, що це він і є – Дмитро, а трубка продовжувала дивувати далі: «Голодний, мабуть? Звісно, бо ж хто готуватиме? А я тут дістала з підвалу твоє вареннячко улюблене з полуницею».
Семенович глянув на годинника – стрілки якраз зійшлися на шістці. «Нормально, – натягнув похапцем куртку, – на чай ще встигну. Двадцять кілометрів – не відстань, а мені ж то усього якихось…».
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
