Наталія Свіжа: “Працювати до останнього пацієнта”

Ранок лікаря І категорії Наталі Свіжої зазвичай починається не з філіжанки гарячої кави, а з дзвінка до батьків. Це, власне, багаторічна традиція, хоча корективи в неї може внести і виклик у будь-яку пору доби до хворого: Наталя Володимирівна фахівець – невролог найбільшого, зважайте, району в Україні. Тож, бува, і світанок зустрічає на колесах або ж потрапляє додому, коли близькі вже міцно сплять. Вихідні чи свята – теж на ногах.

Чи пожалкувала колись вона про те, що обрала в юності таку неспокійну професію? У свій час дядько-хірург відмовляв від цього шляху, пояснюючи, що Наталя не матиме повноцінного особистого життя, що часом відповідальність її зашкалюватиме, що матеріальна винагорода занадто, м’яко кажучи, скромна і не вдовольнятиме.

– Урешті-решт, – родич привів останній аргумент, – ти народилася 8 жовтня – у День юриста, отож, найкраще і стати ним, не випробовуючи долю. Між іншим (щоправда, Наталя тоді ще цього не знала), напередодні 7 жовтня увесь світ відзначає Міжнародний день лікаря. Так що знаки таки якісь існують, мабуть.

Скільки пам’ятає, бачила себе тільки в білому халаті. П’ятирічною дівчинкою, зламавши руку, отримала від мами подарунок – набір Айболита – і захопилася лікуванням так, що про друге призначення ніколи й не думалося.

В інтернатурі їй пощастило зустрітися з висококласним спеціалістом в області неврології, Учителем з великої букви Юрієм Леонідовичем Скринчуком, який одразу повірив у Наталчин талант і можливості рости в подальшому. Таке окрилює.

Тож сьогодні Наталя Володимирівна не перестає навчатися. Курси, стажування за кордоном, міжнародні семінари – це про неї. Та вона майже нікому не розповідає, що все це на небезоплатній основі, а, крім того, ще й потребує відпусток за власний рахунок. Але цього вимагає життя, що не стоїть на місці, справа, котрій присвятила себе.

– У доктора Свіжої є якийсь принцип, котрого дотримується неухильно? – цікавлюся.

– Є, аякже, – показує на двері кабінету, – працювати до останнього пацієнта.

За нормою Наталя Володимирівна має прийняти двадцять хворих. У реальності їх може бути і до …шістдесяти. Ось така арифметика. Раніше я бачила за сусіднім столом медсестру. Нині її скоротили.

– А як же, – запитую, – Ви тепер з отими всіма документами справляєтесь?

– А у мене є вибір? – посміхається. – Що не встигла тут, несу додому… Син – дев’ятикласник дивується: «Мамо, що це за купа паперів?». «Моя робота», – відповідаю.

До слова, Наталя Володимирівна має не два вихідні, а шестиденний тиждень, тобто у суботу вона також на робочому місці. Хоча і не виключається, що і в неділю можливі термінові виклики.

Чи втомилася від цього? Якщо так, то зовсім трішки, бо ж насправді завжди прагнула цієї затребуваності, й такий ритм не обтяжує морально.

Її син ще не визначився з тим, куди піде, вона й не наполягає: хай усе зважить, придивиться, де, в якій сфері зможе принести соціуму максимальну користь. А от малі племінники – близнюки, вже уважно придивляються до того, чим займається їхня хрещена мама, розпитують…

У глибині душі Наталя Володимирівна сподівається, що хтось з них підхопить естафету, присвятивши себе медицині, бо ж не все вимірюється статками, матеріальним благополуччям. Життя б завмерло без подвижництва.

А юрист в її родині все ж таки є – це її рідний брат. Наразі дуже успішний адвокат. Але якби запитати і його, і Наталю, що потрібно, аби досягнути вершин майстерності в своїй роботі, відповідь була б стовідсотково однаковою – трудитися не покладаючи рук.

Наталя й досі не забула, як її тато з мамою, займаючи дуже відповідальні посади, поверталися додому пізно, символічно проводячи відпустки із викликами, дзвінками, позачерговими нарадами чи сесіями. Тож маючи такий приклад перед собою, неможливо було мріяти про щось легке, необтяжливе, обмежене рамками «від» і «до».

Безумовно, ніхто не знімав з Наталі обов’язки дружини, матері, тож ритм її життя інколи набирає шалених обертів. А ще як жінці хочеться виглядати привабливою, модною. Бути, як то кажуть, в тренді.

Так, вона любить рукоділля, завжди тяжіла до прекрасного, бо ж родом із заквітчаного казкового буковинського краю, де зростало найдорогоцінніше українське сузір’я (Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Іван Миколайчук)… Сімейною реліквією уважає вишиванку від бабусі Марії – для Наталії це оберіг.

Отже, коли вдається, виготовляє такі ж для рідних, добрих знайомих. Найбільше в цьому процесі їй подобається дарувати ці символи української душі.

Щодня, поспішаючи на роботу, лікар-невролог КП “Комунальне некомерційне підприємство “Кам’янець-Подільський районний центр первинної медико–санітарної допомоги” Наталя Свіжа віддає собі звіт у тому, що в її професії превілюють не лише серйозні обов’язки, а й сумління, людяність найвищої проби, нескінчені турботи про оновлення, удосконалення, адже, як висловлюється героїня цього нарису, якщо плисти за течією, то вона може й знести, а це найстрашніше.

Щоранку, почувши в слухавці голос найрідніших, Наталя Володимирівна одразу налаштовується на те, щоб цей день був значно кращим за минулий і для неї, і для її пацієнтів – у цьому сенс її непростої праці.

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: На стінах кабінету Наталі Свіжої немало почесних грамот, дипломів, у трудовій подяк стільки, що переписувати не берусь. А от головна, від пацієнтів, ніде не фіксується. А жаль. Якось у переповненій маршрутці, одна із пасажирок радісно вигукнула: «Наталіє Володимирівно, я тут для Вас місце тримаю!». Певно, кожному медику хотілося б, щоб і його так упізнавали.