ВТРАЧЕНИЙ РАЙ ПОДІЛЛЯ

Автор: admin |

Сер

2026

Здається, що про Бакоту написано все. Про те, що Золота Долина Подністров’я пішла на дно і до сьогодні викликає хвилювання у багатьох, а, прислухавшись, біля води можна почути дзвін церковних куполів, який пробивається з глибочини…

Бакота не зникла раптово. Її занепад тривав століттями – від столиці Пониззя до поселення з трьома “димами”. Саме тому історики іноді називають її “містом, яке зникло, але не померло”.

Однак ще не було такої особливої години пам’яті про цю долину, яку влаштував нам чудовий оратор, вчений секретар Кам’янець-Подільського державного історичного музею, кандидат історичних наук Андрій Хоптяр завдяки своїй лекції, що відбувалася в приміщенні Ратуші на тему: “Літописна Бакота та її спадщина”. Це справді була, як на мене, година болючої пам’яті за втраченою цивілізацією…

Під час зустрічі учасники мали змогу дізнатися більше про одну з найзагадковіших і найдавніших сторінок історії Поділля – Бакоту, яка в середньовічних джерелах згадується як важливий адміністративний та духовний осередок. Лекція розкрила історію літописного міста, його роль у житті краю, археологічні відкриття та культурну спадщину, що збереглася до наших днів.

Окрема увага була приділена Бакотському скельному монастирю, легендам та історичним подіям, які формували образ цього унікального місця.

Лектор, на основі давніх карт, першоджерел, в яких містяться згадки про давню Бакоту, уміло підвів присутніх до думки: “Особливо сумно, що під водою опинилися місця, які пам’ятали княжі часи. Бакота була не простим селом, а колись великим містом – столицею Дністровського Пониззя. Вона вперше згадується в літописі 1240 року і була важливим центром Поділля”.

Хоча одна цікава особливість: у різних виданнях можна зустріти дві дати першої згадки – 1024 і 1240 роки. Але більшість сучасних істориків вважають більш надійною саме згадку про Бакоту 1240 року в Іпатіївському літописі як важливого центру Дністровського Пониззя у складі Галицько-Волинської держави.

Бакота згадується в літописах неодноразово, зокрема під час подій 1255 року, коли населення підняло повстання проти татарського воєводи Куремси. Саме ці згадки дозволяють простежити роль Бакоти як політичного центру Подністров’я.

Відомий історик і краєзнавець XIX століття Юзеф-Аполлінарій Роллє багато писав про Подністров’я, Бакоту, давнє Поділля, шляхетські роди та події, пов’язані з цими землями. У його історичних нарисах Бакота згадується як один із найдавніших осередків Поділля. Сам Роллє, який жив у Кам’янці-Подільському, добре знав цей край і неодноразово бував у подністровських місцевостях під час своїх історичних досліджень.

Багато людей, особливо колишні мешканці Бакоти та затоплених навколишніх сіл, ставили й досі ставлять запитання: чи була користь настільки великою, щоб пожертвувати цілою Золотою Долиною? Якщо запитати старожилів Бакоти, Теремців чи Студениці, багато хто відповість приблизно так: “Світло можна було виробити й інакше, а Бакоту повернути вже неможливо”.

Як неможливо повернути історію цього краю, про який час від часу екскурсоводи нагадують, що наче колись існувала “Бакотська держава”, а деякі навіть стверджують, що вона мала свій герб, в якому центральним елементом була груша… Чи ж не тому в селі Грушка посеред площі стоїть величезна кам’яна груша?

Однак, як зазначив Андрій Хоптяр, Бакотської держави в буквальному розумінні не існувало. Але була Бакота – столиця Дністровського Пониззя, великого адміністративного та політичного центру в складі Галицько-Волинського князівства. У XIII столітті Бакота була одним із найважливіших міст Поділля. Про Кам’янець тоді ще й не згадувалося, а ось багато торговельних шляхів вели саме до Бокоти. До сьогодні історики вважають Бакоту давньоруським містом.

Родзинкою лекції став зафільмований спогад з колекції професора І.І. Винокура про археологічні розкопи, які проводилися у Бакоті, починаючи з 1963 року і аж до самого періоду затоплення (а це 80-ті роки минулого століття). Цю кінохроніку подав слухачам присутній на заході голова Кам’янець-Подільського осередку Національної спілки краєзнавців України, кандидат історичних наук Юрій Хоптяр, який перед початком лекції зробив невеличке повідомлення про роботу краєзнавців нашого міста.

Отож, етимологія самої назви може походити на ваш вибір: з румунського “буката” – кусень, частина, кусень чогось смачного; бажане, прекрасне місце; давньослов’янського особового імені (існує припущення, що колись жив чоловік на ім’я Бакота або Бакот, від якого поселення й отримало свою назву, такі випадки були дуже поширеними в Київській Русі); балканський або дакійський слід (деякі науковці звертають увагу, що долина Дністра з давніх часів була місцем зустрічі різних народів, тому назва може походити ще з дослов’янських часів і бути набагато старшою за саму Русь).

Хронологія Бакоти йде параболічно, такою собі своєрідною дугою. Починається її історія з піку – коли вона є центром та має достатньо сили, щоб побудувати тут замок, палац, мати силу, щоб оберігати того ж самого галицького князя. У XIII-XIV столітті місто є надто важливим історичним центром, великим торгівельним центром на березі Дністра. Археологічні знахідки з Бакоти, про які розповідав Андрій Хоптяр, нині експонуються в залі литовського періоду Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.

Пізніше Бакота втрачає своє значення. На інших прикладах, в історії, ми можемо побачити циклічність у розвитку, а ось з Бакотою – навпаки.

Як виглядала забудова Бакоти? Дністер, монастир, урвище знаходилися в низині, де зараз вже вода. Чому ж Бакота набула такого розвитку? Дністер традиційно вважався південним кордоном, великою водною артерією, яка акумулювала тогочасне торгівельне сполучення. Лектор запропонував для огляду давні історичні карти XV, XVI, XVII століть, на яких позначені три історичні шляхи: Волоський, Кучманський та Чорний, що сьогодні, на мою думку, оповиті суцільною таємницею. Однак у розповідях лектора вони раптом ожили, зарухалися, виконуючи своє призначення… І сама, власне, Бакота, наче ожила…

У 1240 році Бакота була важливим центром Пониззя у складі Галицько-Волинської держави. Після монгольської навали ці землі потрапляють під вплив Золотої Орди. Бакота стає осередком тривалого протистояння між Галицько-Волинським князівством та ординською владою. Згодом місто переходить під управління татарських намісників, що суттєво послаблює його політичне значення.

Переломним моментом для Бакоти стала битва на Синіх Водах 1362 року, після якої Поділля перейшло під владу литовських князів Коріатовичів. Однак поступово політичний центр краю зміщується до Смотрича, а згодом – до Кам’янця, який стає столицею Подільського князівства. Тут оселяються вірмени, поляки та представники інших народів, активно розвиваються торгівля, ремесла і міське життя.

Наприкінці XIV століття Бакота залишається значним адміністративним центром і центром Бакотської волості (округи).

XV століття остаточно визначило долю Бакоти. У цей час тривало протистояння між польським королем Владиславом Ягайлом та литовським князем Свидригайлом. На Поділлі відбувалися численні конфлікти, повстання та боротьба за владу. Якщо Кам’янець переважно підтримував польську сторону, то Бакота тяжіла до литовської. Під час цих подій було зруйновано Бакотський замок. Після завершення протистояння жодна зі сторін не була зацікавлена у його відбудові, що стало однією з причин занепаду міста.

Після руйнування замку Бакота поступово занепадає, перетворюючись із важливого міста на невелике поселення. Через її територію проходять татарські набіги. Населення зазнає значних втрат: людей забирають у ясир, а відсутність належного захисту змушує мешканців шукати порятунку в монастирях та природних сховищах.

З часом місто майже спорожніло. У джерелах згадується, що наприкінці цього періоду в Бакоті залишилося лише “три дими”, тобто три господарства.

У другій половині XVIII століття Бакота належала до коронних земель Речі Посполитої. Для порівняння, сусідні Панівці перебували у володінні Потоцьких. Загалом на Поділлі значна частина земель – близько 40 відсотків – належала королю.

Бакотський скельний монастир вважався одним із найвизначніших монастирів Подністров’я. Сьогодні дослідникам відомо близько п’ятдесяти подібних скельних монастирів по обидва боки Дністра. Проте Бакотський монастир належав до найбільших, адже в ньому проживало до сорока ченців.

На оглядових терасах Білої гори вперше виявили уламки посуду трипільської культури. Це підтверджує, що люди селилися на цих високих плато понад 4-5 тисяч років тому. Поруч із середньовічними пам’ятками археологи знайшли бронзовий наконечник скіфської стріли. Вістря датується кінцем VII – першою половиною VI століття до нашої ери. Дослідження підтвердили, що до появи християнського монастиря на Білій горі існували великі язичницькі святилища. Вчені знайшли жертовні камені, ритуальні вівтарі та кургани. Під час розкопок біля оглядового майданчика виявили недоторкану могилу дитини віком 7-9 років. Вона датується першою половиною XIII століття і доводить, що світський цвинтар міста виходив далеко за межі нижніх печер.

У народі розповідали красиву легенду: нібито люди, які вперше побачили мальовничі дністровські схили, вигукнули: “Бакота!” – тобто місце, де добре жити. Наукового підтвердження ця легенда не має, але вона дуже точно передає враження від цієї місцевості.

І знаєте, що мене завжди вражає в історії Бакоти? Вона колись була містом, потім селом, а сьогодні її немає на карті – її поглинули води Дністровського водосховища. Але пам’ять про неї живе настільки сильно, що нині Бакота відома чи не більше, ніж тоді, коли була живим містом.

Нехай мій вірш стане маленькою свічкою пам’яті для міста, яке зникло під водою, але залишилося в людських серцях:

Засушені листочки, як маленькі скельця,

Тривимірного простору гори…

І час наближує нас до самісінького сонця,

Й воно неначе промовляє: “Ти заговори!”.

Про що? Про воду, що прийшла нізвідки…

Про Золоту Долину, затоплене село…

Про скрип на дні старої батьківської хвіртки,

І коліщатко з воза, що намулом занесло…

Барвіночку подільський, ще хворий вітер свище

Про мазанку-хатинку, вже стерту з пам’яті давно…

Лише твої зелені килимки, що біля стін монастирища,