ТИ СТАВ АНГЕЛОМ ДЛЯ НАС

 

 

Світлій пам’яті Миколи ГОРДІЙЧУКА, якому 26 травня виповнилося б 40 років…

Твоє призначення має значення:

Ти став ангелом для нас!

І навіть небо тихо плаче,

Коли згадає про твій час…

Ці слова я присвячую Колі, Миколі ГОРДІЙЧУКУ – в унісон його пісням, його відкритій душі, отій юнацькій одержимості, якою володів саме він. Його пісні співали й досі переспівують, його цитують при нагоді, заворожуючи особливим даром, яким наділив його Бог – бути своїм для всіх.

Українська земля народжує сильних людей. Тих, у чиїх серцях живе любов до рідного краю, до свого народу, до свободи. Одним із таких був Микола Гордійчук – син Кам’янця-Подільського, музикант, патріот і воїн, який віддав своє життя за Україну.

Він народився 26 травня 1986 року в Рівному, але майже все життя провів у Кам’янці-Подільському. Навчався у школі №7, а потім в університеті імені Івана Огієнка, де здобув фах психолога. Кам’янець став для нього рідним містом, тут його знали як щиру, талановиту та добру людину.

Сім’я, в якій народився і виріс Коля – мати, батько, брат з дружиною та дітьми – це втілення добра, вихованості і патріотизму. Це українська родина – дружна і міцна, де всі підтримують один одного, де зберігають традиції і люблять.

Його також любили друзі, поважали знайомі, адже він умів дарувати людям радість і позитив. Він назавжди залишиться у пам’яті як мужній захисник, талановитий музикант і справжній патріот України. Його життя стало прикладом любові до рідної землі, сили духу та самопожертви заради свого народу.

Для багатьох кам’янчан він був насамперед творчою людиною. Микола щорічно брав участь у виступі команди КВН «Наш формат», був ведучим молодіжної програми «Шоу кадрів», засновником і солістом гуртів «Своєрідне» та “The Dendy”, – відомим для всіх під псевдонімом “Nik Своєрідний”. Хвилювала Миколу і доля нашої рідної мови. Сам завжди розмовляв чистою, пересипаною словами-перлинками, українською мовою. Першим у Кам’янці впровадив українські дискотеки.

Та коли над Україною нависла війна, він не зміг залишитися осторонь. Як справжній син своєї землі, Микола став на її захист.       Спочатку був Майдан – холодний, тривожний, але сповнений надії. Потім – фронт. Гарячий схід України, де щодня вирішувалася доля держави. Він був бійцем 15-ї сотні Самооборони Майдану. Коли на сході України почалася війна, Микола добровольцем пішов захищати Батьківщину в батальйон спеціального призначення «Гарпун». Для нього любов до України була не просто словами, а справою честі та обов’язку. Батьки навіть не здогадувалися, що син на передовій. Він казав, що на навчанні. Про це свідчить і щоденник, який він вів у зоні АТО.

Миколя Гордійчук пішов воювати не за нагороди й не за славу. Пішов, бо не міг інакше. Бо вірив: Україна має бути вільною. Побратими згадували його як мужнього, доброго та надійного друга, людину великого серця.

Кам’янчани пам’ятають відеозвернення Миколи Гордійчука про підтримку воїнів антитерористичної операції. В ньому він пристрасно прохає не бути черствими до того, що відбувається і залишатися “не по той бік країни, а поряд зі всіма”.

2 липня 2015 року, під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки, Микола Гордійчук загинув. Йому було лише 29 років…

Його смерть стала великою втратою для родини, друзів, побратимів і всього Кам’янця-Подільського. 25 липня 2015 року мешканці міста провели Героя в останню путь. Його поховали на Алеї Слави. Люди прийшли попрощатися з воїном, який віддав своє життя за мирне майбутнє України. Проводжали свого Героя зі сльозами й квітами. Місто схилило голову перед людиною, яка віддала найдорожче – власне життя – за мирне небо для інших.

Почуття патріотизму зародилося в Героя ще в дитинстві. Вже після першого класу вступив до лав скаутської організації «Пласт», яка виховує молоде покоління в патріотичному дусі через пізнання природи, ремесел і гри, де отримав псевдонім “Гризун”. Належав до гуртка “Леви”, пізніше – підготовчого куреня імені Устима Кармалюка. Був інструктором військово-патріотичного табору “Легіон”, працював у скаутському наметовому таборі “Дивосвіт”. Його обожнювали діти, завжди з нетерпінням чекали зустрічі з ним. Сьогодні ж один із куренів пластунів вже носить з гордістю його ім’я.

Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях, у пам’яті народу та в історії України.

Він умів дарувати людям світло. Його знали як щиру, усміхнену й творчу людину. У його голосі звучала молодість, у піснях – душа, а в очах жила віра в майбутнє України. Микола любив музику, сцену, друзів, рідне місто. Здавалося, попереду в нього ще так багато доріг, пісень і мрій…

Сьогодні Микола Гордійчук живе у спогадах рідних, у піснях, у прапорах над вільною землею. Його подвиг – це не лише сторінка історії. Це нагадування кожному з нас про ціну свободи.

Герої не зникають. Вони стають світлом. Світлом, яке навіть війна не здатна погасити:

Ти йшов вперед без страху й болю,

Щоб мир залишити живим,

І серце мужнє, нездоланне

Навіки стало молодим.

Тепер зоря твоя над нами

Горить у тиші поміж хмар,

Ти не пішов – став молитвами,

Що бережуть усіх від чвар.

Твоє призначення має значення –

Ти залишив у світі слід.

Герої не вмирають, рідний,

Допоки в пам’яті небесний твій політ.

Мамо, тату, рідні Миколині, не плачте… Він не пішов у темряву – він став зорею над Поділлям, що світить крізь роки й журбу. Він мав і пісню, і надію, і серце, щире та живе. Любив життя, любив Вкраїну, її блакить:

А кам’янчани й досі несуть квіти,

І дзвони плачуть у імлі…

Бо такі люди не зникають –

Вони навіки на землі.

Сьогодні, коли Україна продовжує боротьбу за свою незалежність, особливо важливо пам’ятати тих, хто стояв біля витоків цієї боротьби та віддав за неї своє життя. Подвиг Миколи Гордійчука – це приклад мужності, самопожертви та справжньої любові до Батьківщини.

Після смерті Миколу Гордійчука нагородили орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою НСОУ “Пласт” “Залізний Хрест”, йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського», а також його іменем названо одну з вулиць нашого міста. На школі №7 та в К-ПНУ ім. І.Огієнка встановлено меморіальні дошки.

Його друзі часто говорили, що він умів поєднувати дуже різні речі – гумор, музику, пластову дисципліну й справжню жертовність.

Кохана Миколи, Юлія Кошель, у 2016 році написала та видала книгу, і назвала її “Це твоя і моя війна”. Про що ця книга? Вона розділена на дві частини – розповідь дівчини про життя “до і після” та уривки зі знайденого щоденника, в якому її коханий записував щоденні події, перебуваючи на війні. Ця історія сповнена щастям і болем…

А починається вона з посвяти: “Війна відібрала у мене найдорожче. Він понад усе любив життя і вмів робити його кольоровим. Він любив свою родину, любив друзів, наречену, але найбільше любив Україну. Книга, у якій важко говорити в минулому часі. Присвячується коханому”.

Готуючи цей матеріал, ми зустрілися у Сквері Героїв з мамою Колі, Людмилою Андріївною Гордійчук. За знаком Бога відбулася ця наша зустріч і розмова… Мама розповідала про свого сина, наче він і досі живий – спокійно, виважено, врівноважено. Каже, що лише нещодавно до неї прийшов оцей спокій…

Сьогодні Миколі Гордійчуку присвячують вірші, творчі вечори, фестивалі. У пам’ять про нього друзі випустили вінілову платівку. До 10-ї річниці загибелі Героя було презентовано музичний альбом його гурту “Своєрідне” під назвою “Почути”, куди увійшли пісні та композиції, які не були завершені за життя музиканта, а також створено документальний фільм про гурт та кліп на пісню «Улюблений трек». Над фільмом працював режисер та продюсер, друг Миколи Гордійчука – Андрій Заєць.

Крім книги Юлії Кошель, сторінки Герою присвятили український краєзнавець Павло Гладченко у книзі “Звитягою звеличені” та письменниця Ірина Вовк у третій книзі тритомника “На щиті”.

Усе це є дуже цінним для того, аби Герой продовжував жити в нашій пам’яті. Але найціннішими є його слова, його думки, його дух і його подвиг. “Невже я вже там, де хмари. А можливо це просто дим. Подивись мені в очі, побачиш. А я мріяв стати зовсім не таким. Навчився стискати зуби. Навчився долати біль. Так сталось, комусь так треба. Хтось для мене і я для когось ціль. Не віддам, як не лякай. Не віддам, як не кричи. Не віддам, як не стріляй. Не віддам, як не бреши. А знаєш, кохана, мені тут вже не страшно. Я тут такий не один. Nik Своєрідний”, – так писав ще за життя Микола Гордійчук…

І насамкінець ще один уривок з книги Юлії Кошель: “Герої таки вмирають. Залишають дітей, батьків і коханих, незавершені справи та мрії. Робота, сім’я, подорожі, виховання дітей, щасливе майбутнє – тільки уявити скільки планів будували ті молоді хлопці. Зовсім юні хлопчики, які ще не встигли одружитися. Вони віддали своє життя, вони загинули з вірою у справжню Незалежність та Свободу. Тільки ми залишаємось, але вже не такі, як колись – інші. Для кожного з нас слово “війна” залишило болісний рубець на серці, з яким треба жити, і тривожний сум в очах, який не приховати”.

…За місяць до смерті Колі у вікно будинку, що на Довжку, вдарилася пташка й загинула. Тоді ніхто не надав цьому значення, крім мами, в якої серце стало неспокійним. Та згодом усі зрозуміли: то був знак. Наче сам Господь послав той знак, а ангел уже тихо кликав його на небо.

Юлія ЛИСКУН.