БУВ СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ
Пам’яті Миколи Тихоліза
Раптово відійшов в інші світи Микола ТИХОЛІЗ – талановитий музикант, відомий диригент, вдумливий педагог, інтелігентна, толерантна, щедрої душі людина.
Яка прикра, гірка несподіванка долі! Напередодні йому виповнився 81 рік. Іменинник жартував, розважав гостей, словами пісні побажав усім щастя. А вранці наступного дня його благородне серце зупинилося.
…У рідному селі з поетичною назвою Соколів Бучацького району на Тернопільщині у повоєнні роки успішно діяв шкільний духовий оркестр, яким керував досить кваліфікований, досвідчений фахівець, у минулому диригент на військово-морському флоті. Він запримітив у школяра музичні здібності, великий потяг до труби. Доручав йому виконувати складні партії у музичних творах. У надвечір’ї Микола заповзято, щоб було чути на все село, сурмив на трубі, скликаючи дітвору на репетицію. Від’їжджаючи на нове місце служби на флот, диригент подарував улюбленому учневі свою трубу. Так розпочався довгий, цікавий і щасливий (на все життя) шлях у чарівний світ музичного мистецтва.
…Духовий оркестр… Під його чарівні мелодії цілі покоління наших попередників витанцьовували вальси і польки, закохувалися, справляли весілля… Та час невмолимо вносить зміни. Тепер нас зачаровують інші оркестри.
Микола продовжив навчання у районній дитячій музичній школі, згодом – у Тернопільському музичному училищі. Студент Львівської консерваторії входив до складу учасників музичних оркестрів. На дійсній військовій службі він – знову в духовому оркестрі військового округу (м. Львів). Випускнику консерваторії світилися солідні направлення у різні місця. А він обрав наше місто. В училищі культури викладав музичні дисципліни, керував духовим оркестром. Згадуються демонстрації, що відбувалися у місті з нагоди державних свят. Попереду колони училища культури – духовий оркестр під орудою Миколи Тихоліза. Стрункий, молодий, вродливий, енергійний диригент у білих рукавичках підняв свою слухняну палочку – і враз задзвеніли труби, забриніли баритони, загудів бас… Знали Миколу Тихоліза і як заступника та директора районної дитячої музичної школи, викладача музики на педагогічному факультеті Національного університету імені Івана Огієнка, диригента районного муніципального духового оркестру.
Скільки виступів і перемог на різних конкурсах і фестивалях! А дипломів – не злічити! Він – Заслужений працівник естрадного мистецтва України. Труба митця звучала на міжнародному фестивалі молоді і студентів на Кубі. На одному з міжнародних фестивалів випало диригувати зведеними духовими оркестрами – учасниками форуму. За своє довге творче життя яскраво виявив талант музиканта, диригента, вдумливого педагога, організатора, керівника.
Миколу Васильовича знали як скромну, толерантну, доброзичливу людину. Не носив каменя за пазухою за образу. Зважав на думку колег. Був людиною слова і діла. Робив свою справу впевнено, чесно, сумлінно. Був справді Людиною. А це – найвище звання і посада.
Тихолізи прихистили внутрішніх переселенців із м. Славутича (Чорнобильська зона). Подружжя Олена і Максим, синочок і невістка почуваються як члени сім’ї. Дружина Аліса Борисівна дякує їм за допомогу і розуміння у важкі хвилини прощання з чоловіком.
Микола Васильович свого часу гідно і мужньо переніс наслідки автомобільної аварії, вижив, ввійшов в активне життя. Був дбайливим і вправним господарем. З дружиною вибудував сучасний розкішний будинок, ошатну альтанку. На невеличкому клаптику земельки росте городина і красуються квіти. А серед них – оспівана Софією Ротару екзотична лаванда. Микола Тихоліз був прикладом у сімейному житті. З дружиною Алісою Борисівною проживали в злагоді та любові, щасливо доповнювали одне одного, успішно вирішували родинні справи, всіляко підтримували дітей та онуків, які проживають далеко від батьків .(син – лікар, перебуває на фронті).
Микола Васильович був надійним, вірним і щирим товаришем, якому можна було довірити все. Досить близькими були стосунки з диригентом військового училища – згодом киянином Ювеналієм Бубновим. Автор цих рядків був щасливий, що доля звела його з Миколою Тихолізом. Нас зближувала любов до музики, до України, погляди на людські стосунки. Зустрічалися на роботі, відвідували музичні заходи. А якими були цікаві розмови в альтанці господаря. Казкове місце: Смотрич, каньйон, парк, Лебедине озеро… Оживали в пам’яті композитори, музичні твори, історія міста. І наш поетичний подолянин, семінарист, незабутній Степан Руданський, який мешкав на правому березі річки (місце називали Палестиною), любив Марію Княгницьку. У далекому Петербурзі студент-медик з болем про кохану писав у пісні «Повій вітре, на Вкраїну» (1856 р.).
…З покійним прощалося багато людей. На цвинтар прибув і районний муніципальний оркестр. У народі кажуть, що людина живе до того часу, доки про неї пам’ятають. Про Миколу Васильовича пам’ятатимуть – він залишив про себе добру, світлу і вдячну пам’ять. Яке щасливе втілення гармонійності в усіх ділах і помислах.
Анатолій ГАВРИЩУК.
Автор:
admin
