ІНШОЇ ПОЗИЦІЇ НЕМА

Свій перший військовий досвід Анатолій МАЛАЙДАХ набував десь так у класі сьомому. Шкільний товариш поцупив у тата-військового, котрий поїхав у відрядження, пістолет, тож було вирішено випробувати себе в стрілецькій справі.

Щоранку веселий гурт відчайдухів йшов не на уроки, а на закинутий полігон, де, хизуючись один перед одним, вправлялися у майстерному ураженні мішені.

Все скінчилося за декілька днів (мабуть, хтось зі стрільців «похвалився» удома). Отож, за хвацьких хлопчаків узялися відповідні органи, після чого кожний отримав уже від батьків певну дозу настанов не без допомоги «ремінної передачі».

Втім, після закінчення школи Анатолій ніде себе більше не бачив, окрім служби, тож охоче вирушив на строкову. В армійських лавах юнак одразу зголосився на пропозицію командирів удосконалюватися як зв’язківець у військовому училищі.

Сибірське місто Кемерово не могло не здивувати курсанта Малайдаха, котрий нещодавно прибув сюди з Угорщини. Бруд, розбиті дороги, дерев’яні перекошені халупи на околиці, хоча траплялися і пристойні помешкання: вибілені, з квітковим палісадником, з висадженими біля воріт деревами. «А це, – пояснили місцеві, – будиночки українців».

По вихідних у клубі хлопця лякали молоденькі дівчата, котрі не те що танцювати, пригадати, як їх зовуть, не могли. Він гидливо відвертався від алкогольних випарів та непристойних жестів, пригадуючи, як у його селі поцілунок між дівчиною і хлопцем у перші дні знайомства вважався б образою. А тут була вольниця – шахтарське місто гуляло: «А что? Право имеем! Мы же кормим всю страну! А потому наливай!».

Після закінчення терміну навчання з лейтенантськими погонами Анатолій повернувся знову до Європи. Хоча перед цим була місячна відпустка, як це заведено. І тут мама попросила, щоби син допоміг татові оформити папери для пенсії: «Ти ж, Толю, знаєш, який тато нервовий, ну, як усі фронтовики, щось не так – розкричиться там, їдь з ним до Кам’янця…».

А поїздка виявилася знаковою, бо саме там, у кабінетах соцзабеза, Анатолій зустрів свою долю – красуню і розумничку Єлизавету. Щоправда, дівчина була дещо розбалувана залицяннями: до неї тоді ходив якийсь курсант.

Так що знайомство з Анатолієм не справило на неї аж такого великого враження. Та курйозний випадок допоміг закоханому з першого погляду новоспеченому офіцерові за три дні освідчитися і отримати згоду потенційної нареченої. Вони тоді зайшли до Лізиного дядька, присіли, про щось незначне говорили, і раптом немолодий (і вже добряче не добачав) чоловік висловився: «Слухай, Лізо, скільки можна крутити голову хлопцю (сплутав Анатолія з курсантом – і той, і другий у формі), пора вже вам побратися!». Молоді люди переглянулися і… понесли заяву до РАГСу, бо ж як не послухати поважну людину…

Відгуляли весілля на славу. Єлизавета залишилася у батьків Анатолія, адже треба було їй ще оформити закордонний паспорт.

У родині на той час згадували теж незвичайну історію одруження Анатолійового батька. Йшла Друга світова. Частина Миколи Малайдаха тимчасово розташувалася в одному з поліських сіл, де молодий солдат уподобав собі дівчинину. Якось прогулюючись із новим знайомим, та запропонувала: «Давай забіжимо до нас, бо в мене сестричка захворіла, тож дізнаюсь, як вона, та й ще пройдемося…».

«Сестричка» одразу заполонила Миколине серце, котре підказало йому, що саме таку половинку він і шукав для себе. Так поліщучка Олена опинилася на Поділлі, де в міцному шлюбі народила четверо дітей, а місцеві полюбили її, бо мала золоті руки – обшивала все село.

Щасливі в гармонійному союзі й Анатолій з Єлизаветою, не уявляючи себе одне без одного.

Та, повертаючись до того часу, коли лейтенант Анатолій Малайдах уже з обручкою на пальці мав приступати до своїх службових обов’язків, скажемо, що він постав перед непростим вибором. По-перше, йому запропонували очолити радіостанцію самого головнокомандувача групи військ. На що він сказав собі (подумки, звісно): «Ого! А чи не рано тобі, Толю, займати таку посаду – молодому, як то кажуть, необстріляному? Не на своє зазіхаєш…». Була і друга, також престижна пропозиція – бути начальником радіостанції у великому підрозділі. Це я вже на пальцях розтлумачую читачеві, щоби не вплутувати в складну термінологію.

Такі роздуми привели Анатолія до висновку, що розпочинати кар’єру потрібно з нижчих щаблів. А як же швидкий ріст, що обіцяли спокусливі посади? Самолюбство? Нагода похвалитися друзям, рідним? Усього цього хотілося, та переступити через гідність й чесність Анатолій собі не дозволив, хоча ці принади просто йшли до рук самі.

За деякий час його перекидають на Донбас, до Бахмута. Служба продовжується, додаються й зірочки відповідно на погонах. Не забувається й про сім’ю, адже вже має двоє діток.

І знову переїзд – така у війcькових доля, на цей раз до Чехословаччини. Там на нього чекає нове випробування. Щойно приїхав – в очі кинулися негарні речі: недбальство, небажання утримувати в порядку й удосконалювати радіотехнічні системи. «Таке господарство, – заявив Анатолій Миколайович рішуче, – не прийматиму!».

«Найрозумніший? – почув у відповідь. – Якось до цих пір обходилися, а тут заявився! Задкуєш?!».

«Ні, я не збираюсь тікати від проблем, – наполягав, – але пропоную ось такі й такі зміни, без котрих за серйозних, не дай, Боже, подій підведемо багато народу, котрий нам довірився, життя довірив…».

На його щастя, приїхав до цієї частини служити високопоставлений офіцер, який підтримав Анатолія Миколайовича.

Та принциповість, а відтак і непоступливість не завжди сприяє кар’єрній долі. Справа не в зірочках, але справедливість має супроводжувати людину, для котрої порядок і надійність ввіреної йому ділянки військової галузі є ділом честі.

На жаль, усе частіше майор Малайдах спостерігав безлад у тому, де він категорично недопустимий. Подекуди більш молоді навіть допитувалися: «А тебе що, майоре, понизили в званні?». З гіркотою і водночас із повагою до себе розмірковував над тим, що кількість й величина зірочок на погонах не має бути стимулом для втрати людської гідності. Так, запитують, бо він і академію закінчив, але й не кожний зрозуміє його – не всім дано.

Коли повертався з Чехословаччини до Бахмута, у нього був скромний «Москвич», та це чоловіка мало турбувало. Дивувало інше: все Закарпаття було в синьо-жовтих стягах, на кожному кроці – написи «Слава Україні!». «Які молодці, – думалося, – тут Батьківщина повсюдно…».

Чого не було в Бахмуті. «Так, – згадує Анатолій Малайдах, – я жив на своїй землі, та не з нашими людьми…».

Зрозуміло, що не про всіх такої думки, та частина тамтешнього населення не приховувала своїх настроїв, коли наступив багатостраждальний 2014-й. Дехто легко повівся на вудку «руського міра», не розуміючи, що тим самим підписує собі вирок.

Анатолій Миколайович разом із дружиною і дітьми, не вагаючись, допомагав всім, чим тільки міг, українській, своїй рідній армії. Чоловіка можна було побачити і на передовій, і на блок-постах, у полку «Донбас» – усюди, де потрібні були волонтери – рішучі, небайдужі люди.

Ще до початку повномасштабної агресії ерефії якось опинився у гостях із чоловіком, який мав російський паспорт. Тож спитав напряму: «А чому б із ним не жити в Росії»? Той цинічно скривився: «А я там, где моей заднице тепло». Ось і вся «філософія».

Неприємно, якось не по собі стало Анатолію Миколайовичу від такої відвертості.

У той час герой нашого нарису прочитав немало прекрасних розвідок про справжню історію України, багато поетичних творів майстрів українського слова – сучасних і минувшини. Й нині жадібно накидається на все, що присилають діти, зяті, знаючи його пристрасть до пізнання правди українського роду.

– Знали б усе це раніше, – підсумовує, – сьогодні б не мали такого лиха на своїй матінці-землі.

Наразі вони з дружиною не сидять у Кам’янці склавши руки – допомагають у волонтерському осередку плести маскувальні сітки, розкроювати тканину…

– Не на часі відпочивати, – ділиться Анатолій Миколайович, – потрібно усім разом і виборювати Перемогу. Іншої позиції не може бути.

Він підтягнутий, бадьорий, оптимістичний – дарма, що розміняв сьомий десяток. Роки, упевнений, не на заваді, якщо є велика мета.

Лариса МАСЛОВА.