З УКРАЇНИ НІКУДИ НЕ ПОЇДУ

Щойно завершився на площі благодійний концерт виступом «Лісапетного батальйону», як дехто з глядачів кинувся до Наталії Фаліон, аби зробити селфі. Жіночка, котра стояла поруч зі мною, вигукнула: «Невже це і є та сама Наталя, яку я просто обожнюю!».

Я запропонувала підійти до знаменитості ближче, бо ж мала намір узяти хоча б коротесеньке інтерв’ю. Та артистку надійно взяло в полон не менше десятка поціновувачів «Батальйону».

– Ой, це ви і є? – якось по-дитячому запитала все та ж жіночка.

– Еге ж – засміялася лідерка гурту, – власною персоною! А ви звідкіля?

– З Лисичанська, з Донбасу, – відповідала, як я пізніше дізналася, Ольга Гнатівна.

– Нам доводилося гастролювати там, – пояснила Наталя, – хоча у Вашому місті не була. Після Перемоги обов’язково завітаю.

– Пані Наталіє, – намагаюсь оволодіти її увагою, – знаю, що Ви на початку війни вже написали пісню. Чи є ще щось новеньке?

– Вже їх є п’ять, – поспішає Наталя, бо її мало не під руки кудись ведуть організатори акції.

– А як з гастролями? – це вже запитую навздогін.

– Нині, самі розумієте, – на улюбленицю публіки вже чекає бус, – співаємо переважно on line…

– А Ви знаєте, – заспокоюю трохи засмучену нову знайому, – що Наталя – наша землячка?

І ми сідаємо з Ольгою Гнатівною на лавку, щоби поговорити про життя-буття переселенки. Хоча мені не подобається це слово – краще називати її гостею з Луганщини.

Жінці під сімдесят. На долю пенсіонерки випали непрості випробування. У чотирнадцятому помирає її донька. Незабаром на лінії жорсткого протистояння гине зять. Дванадцятилітнього Женю пропонують влаштувати до інтернату. «Але ж у нього є бабуся», – заперечує Ольга Гнатівна. Отож, удвох із онуком давали всьому раду. Хлопець ще в першому класі захопився карате, успішно виступав на змаганнях (в тому числі й на міжнародних), закінчив педагогічне училище, вступив до інституту…

– Але ж бачите, – зітхає жінка, – яке тепер навчання. По підвалах сиділи, ховалися від обстрілів. А вже як у Женину квартиру, що залишилася від батьків, влучило (добре, що він тоді ночував у мене), вирішили: «Треба евакуйовуватися!». Винайняли машину, щоби до дизеля дістатися. Їхали вчотирьох: я, Женя, його товариш Максим з мамою… Хоча ні, нас – п’ятеро, бо ж собака з нами. Я ще тоді засумнівалася, чи потрібно пса брати, як нам така далека путь лежить. Та Макс наполіг: «Тьотю Олю, а як його не брати, як він в очі тобі дивиться, ніби питає: «Невже мене залишаєте?». Ось так ми і прибули командою – чотири танкісти і собака». Це Ольга Гнатівна згадала давній польський фільм про Другу світову.

А у дев’ятнадцятирічного Жені, між іншим, величезна купа спортивних медалей. Він завжди дуже переживав, якщо не виборював І місце, тож там різного ґатунку нагороди: і золоті, й срібні, бронза… Все це, на жаль, не встигли взяти. Чому? А тут і так усе зрозуміло: дали «зелений коридор» – не барись, бо другого шансу може не бути. Ольга Гнатівна тоді тільки калоші встигла взути і якесь стареньке пальто накинула на себе (добре, що документи були вже складені до сумки).

Дорога важка, сумна, попереду – невідомість. Позаду 55 років життя на одному місці, купа знайомих, все звичне й рідне. Коли нарешті опинилися на околицях Львова, побачили заграви якихось пожеж. «О, божечки, – злякалася Ольга Гнатівна, – це що ж ми, як то мовиться, з вогню та в полум’я?! Ні, ви як хочете, а я тут не залишатимуся…». А тим часом з міста лева можна було сісти на потяги, що йшли за кордон. Найближчий за часом – до Угорщини…

– Ні, – не погодилася знову Ольга Іванівна. – Ніяких закордонів, з України – нікуди не поїду.

Тож узяли курс на Хмельниччину (у матері Макса тут були знайомі).

Кам’янець видався нашій героїні чимось неймовірним. «Таке бачила лише в кіно, – зізнається. – Невже в якогось супостата піднялась би рука на таку красу? А оці старовинні будівлі – яка велич, яка міць! Мабуть, будівельники додавали до того розчину яйця, аби ніколи не осипалася…».

Ользі Гнатівні не доводилося бувати в цих місцях – тож спочатку тривога не покидала жінку. Часто тихенько, десь у куточку, щоби не бачили хлопці, плакала. Втім, їй повезло: в гуртожитку, де вона оселилася, працює чудовий колектив. «Завдяки цим прекрасним, чуйним, уважним жіночкам, – ділиться, – я зуміла опанувати себе, повірити, що все ще буде добре, ми переможемо й повернемося додому…».

Неподалік – квітуючий кущ калини. «Гляньте, – дивується Ольга Гнатівна, – чим не наречена?! І починає співати:

На калині, на малині

Дитя мати колихала,

Йому пісеньку співала…

Колись вона захоплювалася вокалом. Їхній гурт, у якому брала активну участь, постійно їздив на фестивалі, конкурси. І це не було випадковістю, адже її тато з мамою після щоденної тяжкої праці в колгоспі (а ще 70 соток городу, живність на подвір’ї та й, зважте, шестеро дітей) влаштовували собі своєрідний відпочинок: мама Тетяна брала до рук балалайку, а батько мав пречудовий голос – обидва вони мали винятковий слух. Так домашні імпровізовані концерти зацікавлювали й дітей. Один з братів Ольги Гнатівни віртуозно грав на баяні, другий (шахтар) був неабияким гармоністом. Щоправда, на сьогодні з великої родини майже нікого не залишилося, окрім двох. Буквально перед самим від’їздом загинув, потрапивши під обстріли, брат Ольги.

– Ви чудово володієте українською, – зауважую.

– А чому б і ні? – стенає плечима. – Річ звична. Говоримо мовою своїх дідів-прадідів. Коли працювала, в нас людей різних національностей – безліч, одна жіночка навіть з Хмельницького була – і ніхто нікому не заважав, ніяких питань з цього приводу не виникало…

– Бандерівцями Вас не лякали?

– Чистої води вигадки. Не знаю, кому, крім ворогів, цікаво розпалювати цей вогонь поміж людей? А ми не будемо підтримувати цю нісенітницю, а чекатимемо на Перемогу – дуже хочеться повернутися додому, і щоби всі були живими-здоровими.

– Вірно, страждати за матеріальним, що покинуто, не варто.

– А мій Женя так і казав: «Бабусю, нічого з собою не братимемо, та й куди, головне нині – життя.

Ольга Гнатівна знає буквально по іменах усіх співачок «Батальйону»: «Ех, заспівала би разом з ними, чесне слово…».

А так і буде, Ольго Гнатівно. Добрі мрії мають властивість збуватися. Та й Наталя Фаліон обов’язково дотримається обіцянки – це перевірено.

Лариса МАСЛОВА.