Я ЗНАЮ, ЩО РОЗПОВІДАТИМУ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ
– Тут добре, спокійно і затишно, – говорить Аліна, і їй одразу віриться. У неї довге темне волосся, зав’язане у хвіст і звичка дивитись в очі співрозмовнику. Ми з нею розмовляємо у фойє будівлі, яка раніше слугувала інтернатом для літніх, але тепер це прихисток для 74 переселенців, які вимушено покинули свої домівки через військові дії. В коридорі доволі гамірно: повз нас проноситься собака, за нею – діти, за ними – дорослі, які намагаються усіх зібрати на обід.
Молода жінка продовжує:
– В Стару Ушицю ми приїхали з Харкова. В дорозі були майже сім діб. Я тут ще з трьома дітьми: молодшою сестрою і двома моїми. Ми з Північної Салтівки, це район, який найбільше обстрілювали і продовжують досі. До другого березня були там, діти все бачили: і як ракети літають, і як складаються багатоповерхівки, наче карткові будиночки, і як вибухова хвиля виносить людей… А коли сильно бомбили, й ми були в підвалі, то в телефоні малечі включали мультики, щоб відволікти. Це спрацьовувало – в навушниках обстрілів не чути, щоправда, підлога вібрувала від вибухів. Але нічого, зараз спокійні. Знаходять завжди чим зайнятися: бігають на футбол з місцевими, на рибалку ходять.
Староушицька територіальна громада за понад два місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну прийняла понад тисячу внутрішньо переміщених осіб. Враховуючи, що до війни її населення становило більше п’яти з половиною тисяч, тож нині кожен п’ятий мешканець Староушиччини – у статусі внутрішньо переміщених осіб. Хтось їхав сюди до знайомих, хтось – через пораду друзів, дехто опинився випадково.
Наприклад, пані Юля, яка теж із Харкова, з родиною збиралась в інше місто і вже в дорозі дізналась, що там почались бойові дії. З чоловіком і сином доїхали до Кам’янця-Подільського, звідти волонтери порекомендували їм Стару Ушицю. В цій частині України молода жінка вперше.
– Я вже знаю, що розповідатиму після Перемоги, – каже вона. – Усім хочу донести, що українці – єдиний народ. Тут, на Поділлі, я зустрічала лише людей доброзичливих, чуйних, яким хочеться весь час дякувати. Певною мірою я відчуваю сором, що у свій час ми так не віднеслись до переселенців, як тут ставляться до нас. Для мене тепер Кам’янеччина – рідне місце. Чоловік тут пішов працювати в комунальне підприємство, син навчається в місцевій школі, поки дистанційно, та все ж. А як місцеві одразу включились у допомогу. Посприяли в облаштуванні виділеного нам селищною радою житла, принесли необхідні побутові речі та їжу. Декілька тижнів тому привезли навіть мішок картоплі, щоб ми посадили біля будинку на присадибній ділянці, мовляв, для чого вона має пустувати…
Директор комунального підприємства «Староушицький ТЦСО», учителька за фахом Наталія Рибак розповідає, що практично з перших днів війни вона повністю включилася у допомогу приїжджим. Як мовиться, довелося розширити коло своїх обов’язків, адже майже цілодобово перебувала у територіальному центрі, допомагаючи біженцям з поселенням. Каже, що на початку було дуже важко, оскільки у самої троє дітей, практично їх не бачила перші декілька днів, стільки тут було роботи. Коли приходила додому, вони казали: «Доброго вечора, ми з України». Зараз теж буває, що допізна затримується, бо є різні випадки – люди приїжджають у будь-який час, як тільки у них з’являється нагода втекти від війни, тому телефон ніколи не вимикає. Переселенці вибачаються, що так пізно телефонують, але коли чує в трубці плач дитини і… Ну, хіба можна в такий час думати про себе?
Неофіційним місцем збору для приїжджих став центр надання адміністративних послуг територіальної громади.
– Часто-густо переміщені особи звертаються з проблемами, які навіть не стосуються ні ЦНАПу, ні селищної ради. Але розуміємо, що їм немає до кого більше йти, – каже Альона Прудивус, начальниця відділу з питань організації надання адміністративних послуг. – Усіх вислуховуємо, а як інакше? Я за ці два місяці вже навчилась і звіти подавати за підприємців, і відкривати особові кабінети в обленерго, облгазі. В нас навантаження не просто збільшилось, нас вдома практично не бачать. Й хоча працювати вночі важко, але складніше було розуміти, що поки ми тут, дехто з наших односельчан в гарячих точках… У нас є молодий хлопець, який сьогодні в Маріуполі. Ми запитуємо його маму, як можна передати туди гуманітарну допомогу, а вона каже: «Та як передати, він раз в тиждень пише смс-ку, що живий». Мусиш триматись, бо є люди в складнішій ситуації. Й треба тримати себе в руках, щоб допомагати іншим.
У перші дні війни саме у ЦНАПі було розгорнуто штаб прийому гуманітарки: збирали і для приїжджих, і для хлопців на передовій, і тим, що на блокпостах. Односельчани згуртувались як ніколи, усі хотіли бути причетними до благодійної справи.
Було створено в месенджерах волонтерські групи, які й допомагали координувати допомогу, а робота органу місцевого самоврядування перетворилась у своєрідний логістично-гуманітрний штаб. Й у цьому, без сумніву, заслуга голови територіальної громади Анатолія Тимчука.
– Наша громада, до якої увійшло 12 населених пунктів, утворена чотири роки тому, – розповідає Анатолій Сергійович. – Тоді й було визначено пріоритети її розвитку. Це туризм, сільське господарства, відновлювальна енергетика тощо. Децентралізація в нинішніх умовах нам зіграла на руку. Ми змогли доволі оперативно приймати рішення, від яких безпосередньо залежало подальше життя громади у період війни. Так, 24 лютого зранку я, весь апарат селищної ради вже були на робочих місцях. Терміново скликали сесію, ухвалили нові зміни до бюджету, почали формування добровольчих груп. Був шок, але ніхто не панікував. Розгубленість була, тому що незрозуміло, що, де, як відбуватиметься. А вже в перші дні війни до нас почали прибувати біженці з Харкова, Чернігова, Київської області, самої столиці… Стали одразу думати-мізкувати, де можна їх поселити: ми мали частину приміщень, які не використовувались, – санаторій «Дністер», реабілітаційний центр-інтернат для престарілих. Тож почали з них, а ще школу в селі Гораївка терміново облаштовувати, робити придатними для проживання. Відтак вирішили зв’язуватись з власниками житла приватного сектору, яке було порожнім – бо господарі, спадкоємці мешкали в інших містах. Запитували, чи не проти вони тимчасово надати свої оселі для приїжджих. Більшість погоджувалась.
За словами очільника громади, тоді у староушиччан починався новий етап роботи – привести ці хати в гарний стан. Десь щось підремонтували, підбілили, пофарбували. Швидко зорганізувались місцеві: приносили ковдри, постільну білизну, посуд, килими… Розпалювали грубки перед самим приїздом людей, щоб їм було затишно. Щоправда, не вистачало ліжок, й це питання довелось закривати своїми силами. Місцеві майстри власноруч їх виготовляли. Запрацював центр гуманітарної допомоги, де кожен приїжджий міг взяти собі одяг та взуття. У дитячих садочках населених пунктів облаштували центри прання. Розуміли, що багато людей приїхали з міст й не звикли носити воду з криниці чи прати вручну. Старались все облаштувати так, щоб було максимально комфортно. Анатолій Сергійович зізнається, що за все це дуже вдячний і своїй дружині Оксані, яка з перших днів підключилась до допомоги. Працює вона вчителькою зарубіжної літератури, української мови та літератури. З початку війни очолила волонтерські загони: об’єднала найактивніших мешканців громади та допомагає координувати поселення, вирішувати десятки інших проблем.
– Наші односельці, волонтери активно відгукнулись на виклики війни. Уявіть, почали навіть зварювати протитанкові їжаки, виготовляти бронежилети, хтось допомагає відповідними матеріалами, хтось коштами, – говорить Оксана Тимчук.
Була у староушиччан і спеціальна програма, згідно з якою для тимчасово переміщених осіб збирали насіннєві набори – роздали таких близько сімдесяти комплектів. Люди засівали грядки, городи біля будинків, наданих їм для тимчасового проживання, багато хто робив це вперше. Кількох переселенців взяли працювати в комунальне підприємство селища. Анатолій Тимчук особисто звернувся до підприємців громади, щоб вони по мірі необхідності працевлаштовували приїжджих, тим більше, що держава допомагає фінансово – компенсує зарплату за два місяці.
Дехто із прибулих вже купив собі житло у мальовничих подільських селах, навіть… побрався. Значить, у них є плани залишитися тут назавжди. Додалося й кількасот дітей, які пішли у навчальні заклади громади. Власне, дітям вимушених переселенців, яких понад чотириста, особлива увага. Волонтери організовують для них екскурсії, поїздки по цікавих місцях (до речі, саме на території Староушицької ТГ знаходиться відома далеко за межами Поділля й України туристична Бакота зі скельним монастирем), спортивні змагання, конкурси тощо.
– Звичайно, таке збільшення кількості людей в громаді – це підвищене навантаження на наші комунальні служби, додатковий тягар на бюджет, але ми багато чого беремо на себе, бо вважаю, що це наш святий обов’язок, головне, аби швидше настав мир, який, я переконаний, не за горами, – резюмує Анатолій Тимчук.
Оксана ГРУШАНСЬКА-ВЛАСОВА.
На знімках: Сергій ТИМЧУК, Альона ПРУДИВУС, Наталія РИБАК.
Автор:
admin
