БІЛЬ УКРАЇНИ – НАШ БІЛЬ
Гортаючи стрічку у «Фейсбуці», натрапляю на відео, на котрому молодий чоловік демонструє хліб різної форми і кольору, присипаний кмином чи маком, соняшниковим насінням чи коріандром. Радіти б із такого вибору нашої повсякденної їжі, але не радіється, бо весь цей асортимент знаходиться на… смітнику. Від такого видовища без перебільшення мороз по шкірі.
Точно такий стан, коли відвідуєш стареньких, яким по дев’яносто з гарним гаком, коли вони розповідають тобі, як у їхньому селі зразка 32-33 років винищили без отрути геть усіх щурів і мишву, а заодно й з’їли одвічних ворогів цих шкідників – котів і псів. Або згадують, як одна нещасна бабця, збожеволівши від голоду, відрубала шестирічному хлопчику два пальчики, аби зварити собі нарешті поживну юшку.
Показують місця (частіше всього під лісом), де до загальних траншей скидали тіла померлих, бо на кладовищах місця не вистачало.
Кров холоне або ж закипає, коли біля книжкової виставки, присвяченій трагічній даті, в центральній бібліотеці імені Костя Солухи роздивляєшся фотодокументи тієї страшної пори у виданнях, написаних не тільки українцями, а й іноземними авторами, бо нема нині в світі такого континенту, де б не чули про це лихо, про те, як хлібороби родючої України жебрачили хліб. Ось відома нині кожному Книга пам’яті жертв Голодомору (усього 20 томів), у котрій Хмельницькій області відведено 1,5 тисячі сторінок із записами прізвищ загиблих від голоду. Як писав Вадим Крищенко:
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот,
Немов прокляття, ожива
Рік тридцять третій…
Голод… Голод…
«Жнива Скороботи» – так назвав свою працю західний історик Роберт Конвекст.
«Злочин» (упорядник Петро Кардаш) – як ще точніше можна було підібрати заголовок свідченням тисячі громадян.
Вражає і збірник документів «Розп’яте голодом Поділля», в якому, окрім інших, розміщений такий документ «План поступления сбора урожая в 1932 году…». Цікаво, що декотрі республіки Союзу здали тоді, до прикладу, 1,8 млн пудів чи, скажімо, 4,7 млн, або ж 1,1 млн. Україна (увага!) спрацювала найкраще, засипавши до державної комори 26 млн пудів, за що її і було «відзначено».
Щось мені підказує, що прийдешнє покоління, онуки й правнуки тих, хто пройшов (а більшість не вижила) випробування голодом на багатих чорноземах, не так вже й охоче вивчає цю історію, бо інакше в нас по сміттєвих контейнерах, на територіях шкіл не валялося б у такій лякаючій кількості хлібобулочних виробів. А чому б у дитячих освітніх закладах не поставити спеціальні ящики (контейнери), на котрих великими буквами було б, приміром, написано: «Для братів наших молодших». У нас є станція юних натуралістів, де тваринки із задоволенням споживали б харчові відходи, притулки для чотирилапих і таке ін. А який би виховний ефект мала б організація таких учинків милосердя! Упевнена, дітлахи ще б з дому прихоплювали те, що не з’їлося родиною.
І ще: колись по школах учні мали завдання – записати спогади рідних про цей страшний час. І вони несли до школи цілі зошити, вчителями створювалися диски із записами очевидців. А що помінялось нині? Нам не потрібні патріоти? Нас не цікавить наша (хай і гірка) історія? А чому б на основі цих матеріалів (і не лише цих) не створити Книгу пам’яті нашого району?
Час невблаганний – тож не дамо забути те, на що ми просто не маємо морального права.
Бо забуте минуле має властивості не лише повертатися до нас матеріальним покаранням, а й непоправними духовними втратами.
Хіба ми цього прагнемо?
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
