У НОВИЙ ДЕНЬ – ІЗ УСМІШКОЮ

«Учитель відповідає за майбутнє» – таке я почула від наставниці третьокласників Староушицького ліцею Лариси Опанасівни ЛЕВКО напередодні Дня освітян. Ніби й простенька, та яка містка й глибока фраза.

І ми насправді сміливо довіряємо вчителю найдорожче – своїх дітей, зовсім не розраховуючи на гіркі сльози доньки, котра, повернувшись зі школи, поділилася враженнями від перших тижнів навчального року: «Ірина Іванівна назвала мене дурепою при всіх. І не тільки мене…». Звісно, що нікому з нас не подобається відповідь дитини, котра на питання про улюблений предмет лукаво примружується: «Перерва!».

А ми з вами плекали стільки надій! Утім, не все так уже й песимістично, хоча часом доводиться зіштовхуватися і з «навчанням навиворіт», і з педагогами, котрі колись випадково переплутали виші, а духу зізнатися собі в цьому так і не вистачило…

Та нині йдеться не про них, а про тих, до кого, можна сказати, шикуються черги. Ось чому я в якості героїні нашого нарису обрала Ларису Левко. Це їй, зустрічаючи на вулиці, колишні випускниці (наразі щасливі мами з візочками) зізнаються: «Ой, Ларисо Опанасівно, а ми спеціально з чоловіком «підгадали» так, аби наш малюк пішов саме до Вас у перший клас…».

Розмова наша точиться навколо проблеми справжнього покликання, причин «вигоряння» вихователя, а головне про те, як стати другою мамою для своїх підопічних.

Коли Лариса зі срібною медаллю закінчила школу, жодного сумніву щодо того, куди вступатиме, не було: ще б пак, у її родині – чотири педагоги, котрі схвалювали вибір дівчини. Щоправда, декотрі коливання усе ж таки спостерігалися, бо ж вона завжди була на «ти» з математикою. Урешті зважилася на спеціальність «Учитель початкової школи», бо що може бути цікавіше за те, коли починаєш, як то мовиться, з «чистого аркуша», навчаючи не лише точним наукам.

Ми з вами впевнилися не на одному прикладі, що диплом не робить з тебе висококласного фахівця. Це щось на кшталт того, що безталанному актору нема що сказати глядачу; медику, котрий боїться крові, треба йти, скажімо, в садівники, а пілот зі страхом висоти – нонсенс.
Ось і вчителеві необхідні певні якості, без яких він перетворюється на пересічного урокодавця. Власне, останнім може займатися і робот, погодьтеся.

Що ж це за такий чарівний набір, без якого учитель не вчитель? Його не купити, не замовити в інтернеті, не виготовити.
Невсипуча цікавість до навколишнього світу, безмежне терпіння, талант психолога, милосердя, безвідносна відповідальність усупереч будь-яким обставинам і ще багато-багато чого…

Ларисі Опанасівні повезло з цим, адже має дуже якісне коріння. Нині науковці ламають голови над тим (ось чого сягнув прогрес!), як створити такий «букет» генів, аби, зібравши в ньому найкраще, створити фізично міцну та високоморальну людину, з чудовою пам’яттю, пристойним інтелектом і гарним характером. У даному випадку жерці винаходів залишились би без роботи, бо Ларисі Левко таке чудове поєднання передалось з генами її роду, історію якого я вивчала ще десь років сім тому в зв’язку з відтворенням долі старшого покоління Тульчаків.
Якби в ті часи, коли жила її бабуся Ганна Демидівна, в нашому лексиконі прописалося слово «бренд», то бабусю Ганю називали б саме так. А щоби читачу стало все зрозуміліше, поясню, що всі Лисківці були її похресниками. І куди б жінка не йшла, звідусіль лунало: «Добридень, матко!». Ось яким феноменом була ця людина. А ще вона першою була на ланах, обожнювала (й не лише своїх) діток, бувало, на плечах несла первачка на уроки, бо не виліз би з багна… Ну, а в ліс і в усе, що жило там, закохалася змалечку. В старості, коли пересувалася з паличкою, її не брали туди – жаліли, а вона, ця бабуся, якимось дивним чином опинялася у лісових хащах, де її і вираховували рідні. «Вклонись кожному грибочку, – повчала онучат, – адже він так довго чекав на тебе…».
Донька ж її Ніна Пантелеймонівна (Ларисина мама) не тільки засиджувалася за учнівськими зошитами, книжками до пізньої ночі, а й була зразком відданості своїй справі. Сьогодні поле її діяльності значно обмежене (за віком), та вона увесь час у роботі. Й невідомо, хто раніше прокидається, – пані Ніна чи її голосистий півник Андрій. Не сидить склавши рук, бо на обійсті на неї чекають Мальвіна і Шоколадка (кізочки), та й чимало турбот у сільської жінки. До слова, попити козяче молоко зазвичай назбирується немало охочих, Ніна Пантелеймонівна, як правило, пригощає ним безкоштовно.

Батько Лариси був знаним на всю округу ветеринарним лікарем (випускник іменитої «Тімірязєвки»), та запам’ятався усім тим, що будь-якої пори дня і ночі йшов-їхав на виклик. А ще Лариса згадує, як, подорожуючи селами в лікарських справах, зупиниться на високому березі Дністра: «Дивись, доню, на цю неземну красу – синя ріка, а вдалині – червоне поле маків. Лише природа може створити таке диво!». Мав нібито цілком прозаїчну професію, а в душі його жив художник, поет…

У такій атмосфері зростала наша героїня, тож не дивно, що праця її учительська не обмежується часом. Уроки уроками, а далі зі своїми вихованцями гайнуть на природу, де кожне стебельце, листочок можуть розповісти стільки цікавого, де гартують вітерець і сонечко, де душа наповнюється неповторними ароматами і пахощами, а ще живиться добрими думками і помислами. Аякже, природа – вона і цілителька, і учитель, і книга, котру можна читати безкінечно. А ще Лариса Опанасівна із дітьми виконує завдання обласного екологічного центру зі збереження довкілля, вивчення природи рідного краю, відновлення навколишньої краси. А інколи доводиться і рятувати життя їй, як, до прикладу, це було узимку з лебедями, котрі не змогли вилетіти вчасно в теплий вирій.

Лариса Опанасівна хоч уже й три десятиліття трудиться в школі, а легка на підйом: скочила на велосипед у майці, кросівочках – і полетіла, бо справ стільки, що навіть з її математичним талантом було б непросто перерахувати. Та вона не скаржиться, бо це і є наповнене змістом життя.

– Ларисо Опанасівно, а як же втома, так зване «вигоряння», котрим так лякають психологи, урешті-решт, депресія, про котру знають навіть діти?

– Чесно, мені, по-перше, незручно, що ви взагалі про мене взялися писати, адже претендентів на публікацію серед нас немало, а щодо вигоряння… Мабуть, воно знаходить ту людину, котра займається не своєю справою. Особисто мене «підзаряджає» енергією моя дітлашня. Зайдеш до класу, глянеш в оці оченята і розумієш, що життя триває і ти маєш радіти тому, що ти потрібен.

– Але сучасне покоління, певне, суттєво відрізняється від попередніх?

– Відмінності, безперечно, є. Особисто мене напружує тиша на перервах – у минулому галас, метушня…

Хоча на уроці ми діємо за жорсткими правилами: всі гаджети в портфелях. Перевагу надаємо книзі – вона в основі пізнавального процесу. А непокоїть насправді перевантаженість дитячого мозку інформацією, котру малі учні черпають з інтернетного простору – ні системи, ні вікових обмежень… Це лякає.

– А батьки, Ларисо Опанасівно, також змінилися?

– Уявіть, що так. Хоча інколи я кажу собі: «Зачекай, адже вони теж твоїх рук справа, ти ж їх також навчала…».

– Відкидати вплив зовнішніх факторів не можемо: зміни торкнулися усього соціуму. І все ж, що для Вас головне в роботі?

– А от цієї мети, на мою думку, не може торкнутися ні час, ні негативний, як це не парадоксально, бік прогресу. Бачу свою ціль у тому, аби розгледіти в кожному (без виключення) школярику особистість, знайти здібності, розвивати їх, дати можливості вдосконалюватися, стимулювати бажання бути людиною різнобічною, корисною суспільству, а головне – небайдужою.

– Устигати важко?

– Безумовно. Треба бути в курсі найцікавішого, найновішого. Он скільки потужних технологій мало не щодня народжується, тож намагаюся рухатися на достатній швидкості…

– Бо ж Ви не тільки велосипедистка…

– Я дійсно в молодості любила спорт. Мала перший дорослий розряд з лижних гонок. Брала участь у легкоатлетичних забігах на чотириста метрів. Була й чемпіонкою області, щоправда, до всеукраїнського визнання не дійшла.

– «Забіги» продовжуються?

– Еге ж, тільки в трохи іншій площині, адже я обожнюю подорожувати. На щастя, чоловік мене в усьому підтримує, а відтак і разом Говерлу осилили, в Греції теж насолоджувались горами, на байдарках перетинали Дністер, на «тарзанці» літали над водоспадом у Карпатах…

– Не страшно?

– Ніскільки, екстрим – це моє. Стільки адреналіну з’являється, це допомагає розвантажуватися і брати на себе ще більше…

– А доводиться?

– Так, якщо рухатися із часом у ногу.

– Знаю, що Ви, Ларисо Опанасівно, проводите значну екологічну роботу – сфера зараз надважлива. Ваші праці з цього питання друкувалися у всеукраїнських виданнях, а ще Ви були лауреатом обласного туру «Вчитель року», Ви є головою методичного об’єднання, а нещодавно Вас відзначено Грамотою міністерства освіти. Чи не пора Вам уже давати «Відмінника…»?

– Що відповісти на це, не знаю. Дійсно, амбіції притаманні кожному. Ну, хто з нас не хоче, щоби досягнення його помічали, та я ніколи не зациклювалася на тому. Відзнаки не є самоціллю. І як кожну пересічну людину, мене можуть переслідувати хвороби, невдачі чи неприємності. Тоді я кажу собі: «Так, Ларисо, цю сторінку вже перегорнуто. Йдемо далі. Адже все насправді добре – улюблена робота, вірний супутник життя, успішна донька – айтішниця. Отож, у новий день – із усмішкою!»

Лариса МАСЛОВА.

Р.S: Між іншим, сьогодні в Лариси Левко мало не півселища похресників. Співпадіння? Не думаю. Близькі називають її «нашим сонечком». А кому ж не хочеться породичатися із ним?