ЩАСТЯ У ТОМУ, ЩОБИ ВІДДАВАТИ

А все було, ніби вчора. Залите першовересневим сонечком шкільне подвір’я, галасливі зграйки першокласників, полум’яні жоржини і… молоденька вчителька, котра, що там таїти, трішечки хвилювалася.

Хоча й потім упродовж сорока чотирьох років педагогічної діяльності Зінаїда Костянтинівна ФЕДОРАК, коли в перший день навчального року заходила до класу, це приємне хвилювання завжди було присутнє.

І нічого дивного в цьому немає, бо ж величезна відповідальність за майбутнє дитини часто-густо покладена саме на вчителя, наставника. А якщо ти ще й директор школи, вважай, що твій робочий день триває усі двадцять чотири години на добу, а відпустка буває чисто символічною. Недарма Зінаїда Костянтинівна згадує, як у гарячі літні місяці, коли переважна більшість громадян гріється на пляжі чи попиває цілющу водичку на відомих курортах, керівник Цвікловецької школи Федорак, відмінник народної освіти оббивала пороги потрібних кабінетів, випрошуючи, вибиваючи дошки, шифер, фарбу для ремонту, щоби до 1 вересня школа засяяла новенькими партами, привітним вестибюлем, наповненими сучасним приладдям фізичною й хімічною лабораторіями, привабливими бібліотеками та їдальнею.

Зате все це компенсувалося щирою любов’ю й прихильністю учнів та їхніх батьків до «другої мами».

Нині колишні учні Зінаїди Костянтинівни вже самі дідусі й бабусі. Але з якою радістю при зустрічах діляться своїми розповідями, думками, планами з найавторитетнішою для них людиною. Рідні, буває, так не довіряють. Слухає їх наша ювілярка, й тепло так на душі у неї, бо впевнена, що її вихованці нікого не скривдять, не заздритимуть й не проявлятимуть агресії – одне слово, школа Зінаїди Федорак. Закладає усе найкраще на все життя.

А відтак і Зінаїда Костянтинівна спокійна, бо ж немарно віддавала своїй справі сили, здоров’я, енергію, урешті-решт, душу.

А ще виховала, передала естафету Вчителя з великої букви власній донечці Ларисі (на жаль, вона відійшла вже у вічність), котру знала вся Нова Ушиця, де Лариса була взірцем для кожного мешканця (і дорослих, і малих) селища. А все чому? Тому що навчала з любов’ю, почувши ще у ранньому дитинстві від мами таку цікаву фразу: «Діти – це квіти, а батьки – золото».

Давно вже сивина торкнулася скронь Зінаїди Костянтинівни, давно вже розлетілися по світу її перші учні, давно вже не підкреслює у зошитах червоним помилки, та гріє її цими осінніми днями впевненість, що вона не помилилася у своєму життєвому виборі. Тож, проводжаючи в минуле свої дев’яносто, може сміливо сказати собі нині: «Я – щаслива!».

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах