ПРОГОЛОСУВАЛИ ТАК, ЯК ПІДКАЗУВАЛА СОВІСТЬ

– Діду, ти не жалієш, що голосував за незалежність нашої держави? Ти ж бачиш, що зараз коїться: роботи немає, у пошуках заробітку українці масово виїжджають за кордон, – запитує онук свого дідуся.

– Артеме, якби зараз повторилися ті часи, і мені знову довелося б голосувати за незалежність, я б зробив так само – віддавав свій голос за незалежну Україну, – каже своєму онуку Сергій Артемович ТИМЧУК. – Але тоді я думав, що ми збережемо свою економічну могутність, економічне багатство, що ми і надалі залишатимемося найбагатшою і найрозвинутішою із колишніх республік Радянського Союзу державою. Що люди будуть мати роботу, житимуть у достатку, мирі, злагоді. І найголовніше, що ми не будемо йти в Європу, а в себе, у своїй Україні, будуватимемо Європу і впроваджуватимемо європейські цінності.

Сергій Тимчук 24 серпня 1991 року був серед тих депутатів Верховної Ради України дванадцятого скликання, яке згодом було перейменовано в перше демократичне скликання, які ухвалили Акт проголошення незалежності України. 346 народних обранців проголосували «за» при двох «проти». Незабаром це питання було винесено на всенародний референдум. 90,3 відсотка громадян, котрі взяли в ньому участь, 1 грудня 1991 року підтримали рішення народних обранців.

Про події тридцятилітньої давності сьогоднішня наша розмова із Сергієм Артемовичем.

– Я не був серед тих, хто сподівався, що шлях незалежності буде встелений трояндами без шпичаків і складатиметься лише з успіхів. Так бути не могло. Адже доводилось одночасно виконувати не одне, а десятки, сотні важливих різнопланових завдань. На долю Верховної Ради першого скликання припав найскладніший етап – так би мовити, «інженерний». Ми не просто змінили державний устрій, політичну систему, економіку, ідеологію, а з коліс усе робили: майже одночасно ухвалювали рішення в усіх сферах (міжнародній, військовій, правоохоронній, економічній, державного управління і місцевого самоврядування тощо), створювали нові системи і структури нової держави. І я просто пишаюся, що нам тоді вистачило сил, мудрості, знань, відповідальності перед людьми, щоб наступному поколінню передати діючу державу, яка майже нічого не втратила. Так, люди пережили колосальний стрес, але це вже була нова держава, з новою політичною, економічною системою.

– Сергію Артемовичу, проголошенню Акта про державну незалежність на позачерговій сесії 24 серпня 1991 року передував державний переворот так званою групою ДКНС у ніч з 18 на 19 серпня 1991 року в Москві. Тоді Україна ризикувала бути втягнутою у криваві події. Як вдалося уникнути загострення ситуації, тим більше, ухвалити Акт?

– Я завжди наголошував, що суть не в тимчасових загостреннях, які відбувалися у серпні 1991 року. Питання в іншому: Верховна Рада Української РСР дванадцятого скликання з першого дня послідовно рухалася в напрямі економічної і державної самостійності. Перший крок до незалежності вона зробила 16 липня 1990 року, коли ухвалила найрадикальнішу, найґрунтовнішу на ті часи Декларацію про державний суверенітет України. У якій прописані святі слова про права народу будь-яких віросповідань. У жодній декларації інших радянських республік не було питань міжнародних відносин, міжнародної суб’єктності, збройних сил, прокуратури, внутрішніх військ. І увесь наступний період Верховна Рада непросто, в гострих дискусіях і політичній боротьбі, але послідовно рухалася шляхом реалізації ідей Декларації.

Тривога, звичайно, була страшенна. Не було ж ні мобільних, ні Інтернету. І лише 21 серпня ми почули по радіо, що ЦК КПУ «засудив» переворот, усі видихнули з полегшенням – обійшлося без кровопролиття.

Уже 24 серпня, коли зібралися в Києві на позачергову сесію, ми чітко розуміли реальну відповідальність за країну.

– Як вдавалося знаходити голоси за такі доволі радикальні на той час речі, адже у Верховній Раді більшість складали комуністи? На момент обрання 1990 року в парламенті налічувалося 380 членів компартії.

– Так, я входив у «групу 239» – це були ортодоксальні комуністи. Якщо ви думаєте, що тільки борці за Незалежність (нові політичні віяння) зробили державу, – ви помиляєтесь. Нова держава Україна почала зароджуватись в рамках правлячої системи. Тобто в рамках Комуністичної партії України. І в (комуністичній) групі «239» були люди з життєвим і професійним досвідом, які стояли на українських позиціях. Вони проголосували так, як підказувала їм совість і бачення майбутнього України. На нас ніхто не тиснув. Рішення кожен приймав самостійно. Правда, перед початком пленарного засідання ми зібралися, довго обговорювали ситуацію в країні і врешті прийняли рішення, що кожен голосуватиме так, як велить його сумління.

Дехто тоді закидав, що «недобиті комуністи» перелякалися і проголосували. 24 серпня – святий для нас день, але він – логічна невід’ємна частина процесу, який тривав, починаючи від прийняття Декларації. У нас була єдність у поглядах, куди ми йдемо. Так, ми сперечалися, навіть часом у декого в хід ішли кулаки, але була загальна єдність, ми прийшли в парламент з чітким бажанням щось змінювати.

– Сергію Артемовичу, а що потрібно зробити нині, аби наша держава розвивалася?

– Не слухати нікого: ні американців, ні європейців, ні колись дружніх нам росіян. Треба слухати наш народ і працювати задля інтересів своїх людей. І розвивати власну економіку. Колись ми мали добре розвинуте і власне машинобудування, літакобудування, кораблебудування, космічна галузь працювала, робили свої ракети, мотори та ще багато чого. Нині ми цього нічого не маємо. Ми чекаємо усіляких траншів, грандів від європейців, американців, коштів від Міжнародного валютного фонду… До того ж ще й прийняли закон про продаж землі. Вважаю це найбільшою помилкою.

Я за те, щоб земля продавалася. За те, аби прості люди, які мають паї, змогли їх продати за потреби. Але земля має належати державі. Хто сьогодні найбільше зацікавлений скупити наші чорноземи? По-перше, агрохолдинги та політичні групи, які їх обслуговують. Адже для них дуже важливо створити такі умови, за яких ринок земель був би максимально неконтрольований з боку держави. А мінімізувати вплив держави на ринок землі можна, позбавивши її власного земельного банку, аби вона не була гравцем на ринку.

Тож вважаю, що перш за все потрібно створити земельний державний банк, скласти реальну грошову оцінку землі. Банк купуватиме землю в бажаючих продати і тоді передаватиме в оренду тим, хто хоче її взяти. А кошти від орендної плати, до прикладу, мають надходити у Пенсійний фонд, на потреби людей. А якщо нині ми продамо землю, то що майбутнім поколінням залишиться? Потрібно не землю продавати, а продукцію, вирощену на цій землі. Колись ми вважалися житницею держави. Ми своїм хлібом годували Росію, Європу. А сьогодні? Землю забирають латифундисти – ті, що мають по кілька десятків тисяч гектарів ріллі. Для чого? Щоб дрібний фермер під ногами багатіїв не плутався. Хоча саме навколо місцевих господарів-одноосібників можуть зберегтися наші села. Адже це і робочі місця, і місцеві податки. На жаль, фермер нині не має змоги конкурувати з великими агрохолдингами. Він змушений влазити у кредити, аби хоч якось утримувати власне господарство. Вважаю, що землі – це наше багатство, яке потрібно цінувати, а не знищувати або продавати.

Хочу сказати, що коли хтось думає, що всі наші біди нині від того, що ми здобули незалежність, стали самостійними, то він глибоко помиляється. Незалежність нашої держави – це велика цінність і благо людей, за яке наш народ віками боровся і проливав кров. Нам потрібно зрозуміти, що ніхто, крім нас, блага у нашій спільній хаті не створить. А для цього потрібні господарі, мудрі керівники, які б ставили національні інтереси людей, держави вище своїх особистих, корпоративних чи олігархічних. І тоді доля країни кардинально змінилася б.

Сподіваюся, що молодшому поколінню вдасться скоординувати свої дії й почати творити країну своєї мрії тут, на нашій землі.

Хочу побажати усім добробуту, щастя й мирного життя нам, українцям. Адже історія вже не раз доводила, що ми того варті!

Надія ЄРМЕНЧУК. Фото з архіву Сергія Тимчука.