Я – УСПІШНА ЛЮДИНА

Зателефонувавши Афанасію Гавриловичу ПОВОЗНІКОВУ, вирішила спочатку, що помилилася номером, – голос енергійний, молодий, життєрадісний. Я ж знаю, що моєму співбесіднику вже трохи за шістдесят. Чесно кажучи, очікувала в розмові якихось скарг, невдоволення, нарікання на брак уваги: як не як – інвалід І групи.

Та Афанасій Гаврилович, як з’ясувалося, зовсім іншої породи. Як то кажуть, міцний горішок у найкращому розумінні цього слова.

Звідки ж беруться такі? «Генетика», – філософськи зауважує Афанасій Гаврилович. А йому й насправді є ким пишатися. Так сталося, що один з його предків був учасником боїв на Шипці (звільнення Болгарії від турецького нашестя в 1877-78 р.р.), врятувавши життя генералові, котрий на знак вдячності подарував солдатові торбинку із золотом. А той, повернувшись додому, збудував греблю в Міньковецькій республіці, налагодивши сплав лісу на Одесу. Ближче до наших днів дід (по материнській лінії), втративши ногу на війні, став одним з найкращих господарів у своєму регіоні.

Другий родич, потрапивши 1937 до Бутирок, виявився неабияким бунтарем, оголосивши голодування, коли слідчий знущався з нього, і таки не втратив людської гідності. Кухарем у Микити Сергійовича Хрущова був дід Афанасія Прокіп Власович, а дядько дійшов до звання академіка в галузі хімічних наук. Рідний брат Микола – доктор сільськогосподарських наук – викладає у столичному виші біотехнологій. Так що герою нашого нарису було на кого рівнятися.

Безумовно, що найбільшою школою для трьох хлопчаків завжди була родина: тато Гаврило – бригадир, мама Васса, котра чим тільки не займалася у колгоспі Пилипів Хребтієвих. Люди зайняті, батьки не мали змоги читати педагогічних праць, та в сім’ї незмінними були правила: труд, самостійність й сувора дисципліна. Безперечно, у дітлахів були й розваги, та якщо хтось серйозно завинив – з двору ні ногою, а бувало, що й на горосі чи кукурудзі на колінах доводилося спокутувати пустощі.

…Зима не за горами, й Афанасій з батьком возять додому ясен. Старший Повозніков поспішає на роботу, а синові завдання – пиляти. «Як упоратись з деревом швидко, – міркує Афанасій. – Адже фізично зробити це непросто, спробуй тією ножовочкою…». І тут народжується ідея частково механізувати процес. Увечері тато дивується, як це малий додумався до такого. А за пару років у журналі «Юний технік» друкується схема, дуже схожа на Афанасієву. Цей перший винахід підлітка став для нього вдалим входженням у захоплюючий світ конструювання. Тож оселившись після закінчення школи в студентському гуртожитку Ленінградської лісотехнічної академії, 18-річний Афанасій заходився усе автоматизувати в кімнаті. В такому віці душа жадає чогось нового, незвичайного – хочеться дивувати, підкорювати.

Юнак з головою пірнає у вивчення літератури – і не тільки технічної. Узагалі читати він обожнював змалку. Було таке, що світло в нічний час у селі вимикали, тож із ліхтариком під ковдрою поглинав сторінку за сторінкою. Майбутній інженер лісової промисловості цікавився історією, психологією, езотерикою, урешті-решт, художньою класикою. Це в Афанасія Гавриловича називається: «Все своє ношу із собою». Й насправді – різноманітні знання, широта поглядів, енциклопедичність дають будь-якій людині упевненість, особливе бачення світу, вміння аналізувати факти.

«Освіченість – це дія, рух», – любить повторювати він. Не сумніваюся, що Афанасій Гаврилович міг би дати фору деяким філологам.
– У нас багато бід від неуцтва, невігластва, – тінь смутку набігає на обличчя чоловіка. – Коли тобі 25, а ти вже головний інженер підприємства, хочеться звернути гори, ідеї випереджають одна одну, раціоналізаторських пропозицій – море.

– А не боязно було, що молодість може стати перепоною на шляху взаєморозуміння з величезним колективом?

– Навіть і не думав про таке. Єдине, що в тій псковській глибинці обтяжувало: робітники після отримання зарплатні (у тих краях багато залежних від алкоголю) могли масово не виходити на зміну – доводилося організовувати бригади з інженерних працівників. Так що заодно опановував безцінний досвід, вивчаючи людські психотипи.

– Коли обзавелися сім’єю, часу на власний розвиток поменшало?

– Не думаю. Ніколи не робив перерви в цьому. Тим більше, що одружився з педагогом. За деякий час ми з Людмилою і дітьми переїхали ближче до мого дому, до Кам’янця-Подільського, де я і влаштувався за спеціальністю до лісгоспу.

Робота на новому місці, турбота про сім’ю, самоосвіта – все це потребувало сил, тож Афанасій Гаврилович й не помітив, як підступна хвороба підійшла впритул. Хоча помічав, як гострота зору катастрофічно знижується, що часом створювало й серйозний дискомфорт. Спеціалісти намагалися лікувати, можливо, й не тим, чим потрібно.

Тож у тридцять три Афанасій Гаврилович Повозніков остаточно втрачає зір. У таких випадках кажуть, що життя розділилося на «до» і «після». З Афанасієм Гавриловичем Повозніковим цього не сталося. Хоча удар долі був несподіваним і дуже болючим, утім, не поставив його на коліна: не запив, не впав у депресію, не зачинився у чотирьох стінах. Не ставив собі запитань – навіщо, для чого це, чому саме зі мною? Бо єдиним правильним запитанням уважав одне: «Що наразі робитиму?».

А що міг відповісти собі молодий чоловік, у котрого двійко дітей, яких із дружиною мали поставити на ноги? На щастя, дружня родина Повознікових у всьому підтримувала його.

«Ні, – сказав собі, – проблема не у втраті зору, а в упокоренні. Ось чого треба по-справжньому боятися. Головне – не жаліти себе, прийняти цей факт. Маю руки, ноги. Голова – на місці. Отож, мушу і маю працювати!».
Зважте на те, що події відбувалися на початку сумнозвісних дев’яностих. Зібравши в кулак усю свою волю, Афанасій Гаврилович постановив: «Будь-яка проблема – це нова можливість».

Він був не просто батьком своїм синам, а й другом, який вникав у кожну деталь. Перед сном, як і раніше, розповідав їм казки з придуманої ним серії про бичка (їх було аж сто!), допомагав з уроками, навчав хлопчиків переформатовувати мозок і переключати мислення, коли, скажімо, травмувалися чи мучилися від зубного болю. А ще мріяв, щоби оволоділи азами побутової економіки: знали, звідки беруться гроші, вміли робити щось не тільки руками, а й головою.

Звичайні книги змінили ауді-джерела, та від цього інтерес Афанасія Гавриловича до пізнання світу не згас. Навпаки, хотілося бути в курсі відкриттів, нових віянь, літературних новинок.

Ніхто не мав бачити його засмученим. Отож, на сімейних святах статус першого танцюриста залишається за ним. Колись, у дитинстві, учився робити «па» з табуреткою, а потім досяг такої майстерності, що представляючись комусь, жартома повідомляв: «Я – Афанасій – учитель танців».
Не втомлюється повторювати оптимістичне: «Треба жити тут і одразу».

Він, зрозуміло, вже не міг виконувати службових обов’язків. Та наважився започаткувати свій бізнес. Ось де згодилася його любов до конструювання, навички роботи з деревом. Разом із синами («Вони у мене орли!») розпочали виготовляти меблі на замовлення. Фантазії і знань вистачило. Отже, міні-фірма взялася за виготовлення розкладних стільчиків, табуреток для малюків, дитячих парт, спеціальних меблів для хворих на ДЦП діток.

«Важливо, – ділиться Афанасій Гаврилович, – не тільки візуалізуватися, а знати, чого ти хочеш».

Якось колишні колеги по лісгоспу розповіли про дефіцит техніки, без якої як без рук. І Афанасій Гаврилович зголосився дістати її в Росії. Узявши з собою 14-літнього сина, вирушив за шість тисяч кілометрів – на потягах, із пересадками…

День його, як завжди, розпочинається активно. Молитва, велотренажер, гігієна, гаряча кава. Приготувати щось для Афанасія Гавриловича (дружина раненько йде на роботу) – не питання. Обожнює кавказьку кухню. Студентом смажив деруни, ліпив залюбки пельмені й вареники. Кухонні меблі виготовлені його руками – кожну шпаринку тут знає.

Прибирання, похід до глибокого підвалу, вимірювання тиску (озвучений тонометр подарував Юрій Пливанюк) не є для нього каменем спотикання. Це його повсякденність, як і дзвінки. Утосовські люди цінують небайдужість Афанасія Гавриловича, несприйняття ним підлості, бажання прославитися, не зробивши нічого для інших.

«Я, – зізнається він, – бачу, хто чим дихає за версту. Відчуваю за вібраціями голосу, інтонаціями добропорядність або фальш – це на рівні підсвідомості».

Готовий воювати, аби відновити справедливість. Для Афанасія Гавриловича це принципово, бо кожен має право, за його словами, радіти життю. Недарма Біблія стверджує, що найбільший гріх – зневіра, смуток.

– Чи не жалкуєте, Афанасію Гавриловичу, про щось у своєму житті?

– Абсолютно! – миттєво відгукується. – Я ж – успішна людина!

Лариса МАСЛОВА.