НАША ЛЮДИНА

Дід Матвій облизав ложку в очікуванні ще якоїсь страви, та схоже було на те, що жінка не збиралася подавати друге, а навпаки, заходилася чепуритися перед дзеркалом.

– Ти, Вірко, що вже?.. – чоловік посунув миску на край столу.

– Чимось невдоволений? – дружина якраз прилаштовувала заколку на голові.

– А ти як думаєш? – насупився дід. – Залила пластівці окропом – і все…

– Між іншим, англійські аристократи, – зауважила половинка, – ранок починають з вівсянки.

– Та від цього вівса, – голова родини почав уже заводитися, – коні виздихають! Ти б якісь пироги чи пельмені зготувала б, а то сміхотою годує…

– Не маю часу, Мотю, – відказала, – он ще з Іраїдою потрібно тему перетерти, бо ж вебінар про гендерну рівність на носі…

Дід геть нічого не зрозумів з того.

Єдине, що дійшло до нього – баба зовсім випряглася останнім часом. Бач, які словечки напридумувала! Ні, сімейна демократія таки не на користь нікому.

Натягнувши кашкета, вийшов за ворота. Бородань Арсен на лавці так захопився кросвордом, що й нічого не помічав: «Так, розділ фізики…».

– Теж мені Ейнштейн знайшовся! – посміхнувся дід Матвій, вмощуючись поруч. – Слухай, Арсене, ти хоч снідав нині? Чи твоя теж зрання не…

– Е, – махнув той гостро заточеним олівцем, – я давно сам собі готую. Оце бабку спік, а з обіду на зміну йду, то вже дерунів насмажив. No problem!

– От-от,- підхопив дід Матвій, – а я ж про що? Розпустилися ці баби – далі нікуди! Ну, як це назвати?!

Сусід, продовжуючи заповняти клітини, стенув плечима: «А що ви хочете? Фемінізм».

Дід ображено зітхнув: «Слова які повинаходили, – не вимовити, а головне – порядку нема… Он, онука гидиться чоловікові шкарпетки випрати. Як тобі це?».

– Егоїзм зашкалює, – мугикнув Арсен, не відриваючись від журнальчика.

– Егоїзм? – перепитав дід. – Зятьок у мене теж… з привітом! Уже тричі штрафували за те, що на зелений їхав…

Арсен, задоволено хмикнувши ( таки впорався з важким завданням),

нарешті звів очі на діда: «Дальтонізм у вашого зятя, от що».

– Ну, от і тут віднайшов пояснення, – старий розчаровано глянув на всезнайку, – знову «ізм» відкопав! А що скажеш про мого онука – ні вчитися, ні працювати, ні служити, а лобуряці вже двадцять третій пішов…

– Пофігізм, – констатував Арсен. – Пофігізм, дядьку Матвію, це щось на кшталт хвороби.

– Зачекай! – обурився дід. – Так можна все на цей «ізм» позвалювати! Он я учора з крамниці ковбасу приніс – целофаном штиняє, на зубах скрипить, наче пісок, а поперчена так, що я хвилин десять видихнути не міг. Куди ті технологи чи як їх там на тій ковбасні дивляться? Забули з холодильника м’ясо дістати?

– Може, й так. – Арсен знову втупився у листок, – Це називається склерозом…

– А-а-а, – нарешті спіймав молодика дід Матвій, – а де ж твої «ізми»?

Арсен із жалем глянув на співрозмовника: «Вам би, дядьку, трохи оптимізму десь роздобути».

– Тю, знову взявся за своє, – сплюнув з досади дід, – якби не ці проклятущі «ізми», ми б не докотилися до такого безладу, й баби знали б своє місце! Та й молодь дурницями б не займалася… А то якийсь суцільний… ідіотизм!

– Ну от, – засміявся Арсен, – виходить Ви, Матвію Оверковичу, – наша людина!

Лариса МАСЛОВА.