Як армійці під селян “косили”, або секретне відрядження Степана Гаврилюка з с.Завалля на Кубу

Ну, хіба міг колись уявити собі звичайнісінький юнак із Завалля, що сидітиме в двох-трьох метрах від легендарного команданте Фіделя Кастро? Та й з братом його Раулем Степан Гаврилюк зумів сфотографуватися: лідери революційної Куби виявилися хлопцями простими й компанійськими.

Узагалі строковику Гаврилюку до деякої міри пощастило, адже проходив армійський вишкіл не за тисячі кілометрів, як це траплялося за Союзу, а зовсім близенько – під Києвом, та й служба була досить престижною: зв’язківець при штабі протиповітряної оборони. Втім, і відповідальність на плечі молодшого сержанта Гаврилюка лягала неабияка, бо ж пов’язано це було з охороною державних кордонів.

  • Вільного часу, – пригадує Степан Іванович, – практично не було, як мовиться, «через день – на ремень», доводилося займатися дуже серйозними справами.

Та коли до їхньої частини прибуло високе начальство з перевіркою, Степан був упевнений: на ввіреній йому ділянці все гаразд. І дійсно, начальника радіостанції середньої потужності Гаврилюка відзначили й навіть преміювали короткостроковою відпусткою. Отож, він уже й валізу з нехитрими пожитками злагодив, мріючи про скору зустріч з коханою, друзями. Аж тут розпорядження надійшло: відрядити Степана Гаврилюка та групу його однополчан до Дніпропетровська. Відібрані хлопці чомусь заповнювали купу анкет, з ними вели індивідуальні бесіди, прискіпливо розпитували про найменші подробиці біографії.

Степану нібито й похвалитися не було чим. Батько Іван Федорович загинув на війні. В голодному сорок сьомому мама вдруге вийшла заміж, але вітчим так і не став опорою для неї, а для пасинка – татом чи хоча б старшим другом. Ненька народила ще дітей, малому ж Степанові все більше хотілося покинути безрадісну оселю. У п’ятому класі хлопчина таки вирвався з дому на запрошення діда Григорія, який жив у невеличкому шахтарському селищі між Дебальцевим і Бахмутом. Для Степана ті два роки стали найкращими спогадами, бо саме в цій родині його любили, про нього піклувалися. Коли перейшов до сьомого, на Донбас приїхала мама, щоб забрати сина: не було кому корову випасати. Ледь дочекався сімнадцяти, аби стати нарешті вільним. Проживаючи в дідуся, пішов уже самостійно заробляти на хліб.

Шахта імені Ніканорова постійно потребувала робочих рук, тож спочатку трудився на поверхні, у вісімнадцять – спустився в забій повноправним членом колективу.

За три роки навідався додому, де на нього чекала повістка з військкомату. Сприйняв це як належне – чоловік має пройти через військовий вишкіл.

Спеціальну комісію цілком влаштовувала життєва одіссея Степана Гаврилюка, тож невдовзі разом з іншими відпрацьовував на Новомосковському бронетанковому полігоні навички володіння різноманітною зброєю, поки що не розуміючи, навіщо знадобилося відривати його від основного місця служби.

А там повезли їх до Севастополя, де в катакомбах переодягли в цивільне, вручивши при цьому автомати та ящики з патронами. Мало хто з трьох тисяч військовослужбовців, що зібралися на, між іншим, цивільному судні «Адмірал Нахімов», бачили до цього море. Тож милуючись безкраїми синіми просторами, воліли б знати, чому в трюмах пасажирського теплохода везуть зброю і… сільськогосподарську техніку, чим займатимуться вони найближчими місяцями та чому капітан (а так і було) не може назвати кінцеву точку швартування.

Все й насправді відбувалося в атмосфері особливої секретності. Тоді, в жовтні 1962-го, ні переважна більшість військових, ні тим більше цивільне населення й не здогадувалися, що знаходяться у кроці до початку третьої світової війни. Інформація про Карибську кризу просочилася набагато пізніше. І лише через десятиліття світ дізнався, що за три години до часу «Ч» дві держави домовилися про перемир’я. До цього моменту між СРСР і США тривала так звана холодна війна: американці встановили ракети на європейській території, а Країна Рад, підтримуючи кубинську революцію у зв’язку з поваленням диктаторського режиму ненависного народу Батисти, прилаштувала ядерні боєголовки на острові Свободи. Штати запровадили у відповідь морську блокаду.

Радянський Союз терміново спланував військову операцію «Анадир» (читач знає, що так називається адміністративний центр Чукотського автономного округу), намагаючись дезорієнтувати противника, який має повірити в те, що на Крайній Півночі Росії проводяться масштабні військові навчання. Та флот спеціального призначення СРСР підходить впритул до «забороненої лінії».

На сушу в порту Гавана сходять військові, котрих доправляв «Нахімов» під виглядом комбайнерів, трактористів (ось для чого везли сільськогосподарський реманент у трюмах теплохода). Розігрується ціла вистава: новоприбулих вітає міністр аграрної політики Куби.

Загалом до 75 тисяч радянських військовиків дислокується на острові.

Ось тоді у повній темряві Степан Гаврилюк з товаришами по зброї приїздить до селища Лимонар, де для них підготовлені казарми в оточені плантацій цукрової тростини, котрі українці сплутали з кукурудзою. На ранок – одразу (у тому ж цивільному одязі) до діла. Степан, налаштувавши радіостанції, щодня проводить заняття з молодими кубинцями.

  • А як спілкувалися з ними?
  • Спочатку через перекладача. Невдовзі вже й сам іспанською заговорив.
  • Як до Вас ставилися кубинські колеги?
  • Дуже добре! «Компаньєро совєтіко!», – віталися щоразу щиро та весело.
  • Степане Івановичу, Ви розповідали, що постійно налагоджували безперебійний зв’язок з торпедними катерами із знищення десанту контрреволюційних банд, що підтверджувалося і в документах, але Вам так і не дали учасника бойових дій.
  • Так, і хоча моя кубинська «відпустка» тривала півтора року, мої заслуги були кимось «пропущені» в списках учасників. Та я не з тих, що перейматиметься таким – життя все одно триває, а це головне.

Пропонували Степану Гаврилюку залишитися на острові на понадстрокову, та ностальгія – річ украй сильна та примхлива. Щоправда, повернувшись на Батьківщину, Степан усе ж таки прослужив за контрактом два з половиною роки на Славутчині. Здобув ще одну армійську спеціальність – військового розвідника-спецназівця.

…Так повелося, що молодшого сержанта Степана Гаврилюка чомусь називали старшиною – це було щось на кшталт визнання його надійності, універсальних умінь, кмітливості, організаторських здібностей і таланту давати всьому лад. На «гражданці» він завжди підтверджував закріплене за ним неофіційне звання, бо за що б не брався – усе виходило на відмінно. А працювати доводилося й муляром на будівництві, й заводським електрозварником, якийсь час і менеджером у приватному видавництві, таксистом…

Та найкраще про це знають ті, хто мешкає з ним у одному будинку, де Степан Іванович відомий як паличка-виручалочка, чи швидка технічна допомога: опалення «потекло», вхідні двері гупають, штукатурка обвалилася – бігом до Гаврилюка. Власне, він і не відмовляється, але щоразу дивується тому, як дорослі мужики стають безпорадними, коли, до прикладу, треба «приборкати» дверну пружину чи лампочку в під’їзді закрутити…

На дух не сприймає білоручок, брехунів, пияків (колись давав бій останнім у якості голови товариства тверезості). Керував і народною дружиною, тож добре знав, як зупинити хулігана, вправно володіючи навичками дзюдо та бойового самбо.

Але найбільше тривожить героя нашого нарису людська байдужість, яка спостерігає збоку за тим, як хтось прикрашає двір квітами, дбає про дотримання порядку в під’їзді, захищає слабшого… От і ламає Степан Іванович голову, як усе ж таки розбурхати застиглу у летаргічному сні свідомість.

Давно це було, коли Степана Гаврилюка вперше старшиною назвали, та схоже на те, що наш старшина в запас не збирається.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар