За однією операцією інша: 11-річний Артемко з Кам’янця-Подільського мріє сісти на велосипеда без мук

Артемко, як і належить одинадцятирічному хлопчаку, справжній живчик – на місті не всидить: розваги з ровесниками, поїздки на рибалку, велосипед… Та не дитячий, без рами, а отой дорожній, дорослий.

Професор зі столичного Інституту травматології й ортопедії як почув від мами Олі про двоколісного коня, декілька хвилин мовчав – не повірив…

А не так давно майбутнє Артемки Толупцова стало предметом активного обговорення на одному з телеканалів країни. На цьому шоу присутні й дізналися, що так здивувало київського лікаря.

Усе своє життя малий Артемко виборював право на те, щоб не відрізнятися від інших. Утім, робить це і нині. Річ у тому, що веселий, допитливий, життєрадісний Тьома з’явився на світ з діагнозом – вроджена аномалія стегна з порушенням (не будемо вживати наукових термінів) функцій кінцівки, тобто одна ніжка була коротша на сорок сантиметрів. Але про те, що будуть серйозні проблеми з пересуванням дитини, батьки зрозуміли не одразу. Знайшлися серед лікарів й такі, що напряму стали запевняти рідних маляти, що хлопчик ходити не буде, а отже, не варто витрачати зусиль на те, аби дати Артемкові шанс.

Та мама й тато кинулися консультуватися з різними (а їх було немало) фахівцями. Одні запевняли, що допомогти можна, інші розводили руками – випадок непростий. Спробували виготовити маленькому взуття з високою платформою – воно важило два кілограми, тож хлопчик не міг навіть підняти ніжку, не те, що йти.

Один поважний спеціаліст пояснив, що виправити усе можна, хоча цим треба займатися упродовж десяти років і за кожне неопераційне лікування треба сплачувати по сто тисяч гривень. Артемкові на той час було чотири рочки.

Першим «здався» тато Дмитро. По суті він став тягарем для сім’ї – непрацюючим, який став часто заглядати в чарку. Невисока тендітна мама Оля розривалася між роботою (сім’я мала на щось існувати) і доглядом за Артемком, не полишаючи надію на те, що сина можна поставити на ноги. Здавалися й деякі лікарі. Один із високопоставлених посадовців порадив їй шукати грошовитого спонсора. Волонтери казали Ользі: «Зачекайте, дорогенька, на першій черзі в нас онкохворі дітки, а ваш синок може зачекати»…

Навіть дуже далекій від медицини людини стає зрозуміло, що кістки дитини мають властивість рости, а відтак у хлопчини можливостей з кожним роком меншає, тим більше, що стегнова кістка, викривляючись, усе більше вростала в м’язи тазового відділу. А ніжку необхідно вирівняти, щоби відбулося нормальне протезування.

Отож, телеканал «Україна» після виходу передачі про нашого героя, зробив украй велику й шляхетну справу, звернувшись до небайдужих громадян по допомогу – дороговартісна операція була успішно проведена восени 2018 року в згаданому вище інституті.

Мама Оля, бувало, ночі проводила на стільчику біля ліжка загіпсованого по груди Артемка. За деякий час їй необхідно було привезти дитину до Кам’янця, а для цього винайняти легковик за чотири тисячі гривень. За два місяці знову ж таки закутого у «панцир» хлопчика на автомобілі доправляли до Києва на реабілітацію.

До слова, на Артемку чекає нині ще одна, не менш складна операція. Слава Богу, що маму Ольгу підтримують сьогодні ті, кому небайдужа доля дитини. Тато (тепер уже номінальний) не в змозі поцікавитися станом Тьоми навіть по телефону. Та поруч з Олею є чоловік, якого не лякають труднощі, – Віталій став і опорою Ользі, й старшим, надійним другом Артемкові.

Може, хтось хотів би позаздрити цій сім’ї чи просто попліткувати щодо використання волонтерських грошей за призначенням, таким повідомляємо, що операція коштувала 120 тисяч гривень, не враховуючи харчування, переїздів, реабілітаційних заходів, без яких Артемко не зміг би вести рухливий спосіб життя. На черзі – друге оперативне втручання. Бюджет сім’ї складає вісім тисяч (сюди входить зарплатня Віталія, пенсія Тьоми і «копійчані» виплати Ользі Миколаївні по догляду за хворим). Між іншим, ця родина, не маючи власного житла, винаймає площу в гуртожитку за три тисячі гривень на місяць.

Артемків дядько, бабуся навідують його час від часу, допомагаючи картоплею, овочами. Мама Олі попри слабке здоров’я, і маючи ще молодшу, неповнолітню доньку, щороку виїздить на Херсонщину, де на полях під палючим сонцем намагається заробити щось, аби хоча б чимось полегшити Олине буття.

І тут просто не обійтися без слів щирої вдячності колективу НВК №16, який з першого дня навчання хлопчика в цьому закладі проявив неабияку людяність, не лише допомагаючи матеріально (до цього долучалися й батьки), а й створюючи чудові психологічні умови для того, щоб їхній учень з особливими потребами відчував себе звичайним школярем, радів би кожному дню, проведеному в цих стінах, почувався б морально захищеним і потрібним соціуму.

Ось за якими критеріями й має оцінюватися виховна робота, де на практиці в підростаюче покоління закладається фундамент небайдужості, гідності, громадянської активності.

Героїчна мама Оля за час нашого спілкування ні разу не пожалілася на якісь несприятливі обставини, матеріальну скруту, недоспані ночі, не покидаючу ні на мить тривогу.

Стриманість, терплячість, готовність жертвувати підкоряють.

– Зізнайтеся ж, – підказую, – інколи хочеться розслабитися, поплакати…

– Так, – погоджується, – є таке. Коли в хвилини розпачу хочеться заплакати, вдихаю на повні груди повітря і… йду далі…

І ще один герой цього нарису – Артемко, багато чим захоплюється – це і ставки на світанні, й музика, і математика. Та найсокровенніша його мрія – сісти на велосипед, не відчуваючи дискомфорту й болю, і поїхати назустріч життю, у котрому безліч цікавого та незвіданого. А поки що на шляху до цієї перемоги – немало перешкод, але ж, як відомо, разом їх долати легше.

Лариса МАСЛОВА.

Р.S. 0969392655 – телефон для спілкування з мамою.

Додати коментар