У Валентини Павловської з Колибаївки красивого багато

Подія сталася на світанні, коли голівки найтендітнішої серед усіх мешканок цього куточка торкнулися ласкаві сонячні промені, до котрих, виблискуючи діамантами вранішньої роси, радісно потягнулися рожеві пелюстки.

Валентина Йосипівна поспішила до кімнати, щоб розбудити онуків: вони обов’язково мають побачити це диво. Такі хвилини, впевнена героїня нашого нарису, вартують набагто більше за набридливі, малоефективні нотації чи повчання.

Якось на квітуюче подвір’я Валентини Павловської завітав знайомий: «Ого, скільки у Вас тих… як їх… тюльпанів! А не краще цю ділянку гарбузами засадити?».

Господиня лише всміхнулася. Звісно ж, за нагоди вона могла б розповісти цьому занадто практичному гостю, як її батьки, переживаючи немалі труднощі в крихітній кімнатці з трьома дітьми, як тільки починав сходити сніг, найперше вирішували, де і які квіти садитимуть.

Згодом тато Валентини Йосип Заремба власноруч, як і більшість односельців, зводив свою хату. Тоді Колибаївка ще пам’ятала, що таке толока, тож глиняні вальки готували всією дружною громадою, не виключаючи й малечу. І доки ті цеглини підсихали на полі, нікому й у голову не приходило «позичити» їх, скажімо, вночі.

А далі батько з великим ентузіазмом заходився вирощувати сад. На зразковому, ретельно доглянутому шматку землі красувалися велетенські гарбузи й усіляка городина, що милувала око, та квіткова плантація вражала кожного, хто потрапляв на неї. Але найцікавіше було те, що це палаюче яскравими соковитими кольорами, буяюче до заморозків чудо плекалося в тихому, малолюдному провулку, котрий і понині називають Заболоттям. Не для хизування перед іншими вирошувалося, а для душі, котра жадала свята…

– Ці гени татові, мабуть, передалися і Вам? – запитую пані Валентину.

– А певне, що так, – не заперечує, – бо завжди на весну очікую з нетерпінням, аби швидше бігти до дітей.

– До дітей?

– Так я називаю квіти, бо ж потребують неабиякої уваги, догляду, а головне – щирої любові. Від байдужих рук і черствого серця гинуть.

– А Ваш чоловік, Валентино, з яким Ви вже півстоліття в парі, як я розумію, зовсім не сентиментальний, не дорікає, що стільки часу віддаєте клумбам?

– Чоловік? – сміється. – От він якраз дуже серйозно переживає, що буде з цією красою, як цей світ полишимо… Але краса, я думаю, як і рід людський, безсмертна, тож наступні покоління, знаю точно, не відмовляться від неї.

На полуничних грядках у Валентини Йосипівни в міжряддях теж розкошують (щоправда, ранні) квіти.

– Це у Вас тут, можна сказати, «троянди і виноград».

– Еге ж, як у Максима Рильського…

– А ніколи не хотілося на захопленні поставити крапку – економічна скрута, зайві витрати, час та й здоров’я?..

– Ні, не змогла б, це ж частина мого життя, якщо не сказати більше.

І дійсно, якщо твоє хобі переходить до розряду базових потреб homo sapiens, як от спати, їсти, дихати свіжим повітрям, відмовитися від улюбленої справи нереально.

До пізньої осені Валентина Павловська чаклує над дивовижними квітковими сортами, а ще піклується про кожний кущик малини, смородини, агрусу… І як ви, читачу, вже здогадалися не тому, щоб «закатати» в банки якомога більше дарів літа – для неї важливий сам процес спілкування з тим, що рятує нас від нудьги, депресій, розпачу, врешті-решт, від «одеревеніння» душі, що дає моральне право в кінці шляху з чистою совістю підвести риску: «Я недаремно жив на цій землі».

Коли пані Валентина вибирається в місто, ноги самі якось приводять її на квіткову алею, де можна віднайти те, від чого рука автоматично потягнеться до гаманця.

За кілька годин до моїх відвідин Павловських сусід, проходячи повз, погукав хазяйку: «Валю, тут у вас під ворітьми така чудова квітка росте. Поділишся насінням?». «Аякже, – обіцяє пані Валентина, – красивого має бути багато».

Навідуючись до доньки, котра з сім’єю живе окремо, Валентина Йосипівна не може втриматися, щоб не проревізувати тамтешню рослинність. Тож її половинка, яка з’явиться там пізніше, одразу це помітить: «О, Валентина вже була…».

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар